Глава 10.3

Графиня дивилася на дзеркало. Їй здалося — чи там хтось був? Дивно, чому досі не з'явилася ромська чарівниця? З її силами, її вміннями легко пройти стежкою дзеркал, щоб з'явитися по свого коханого... Вайолет навіть забула про юнака, що сидів біля її ніг, краєм ока вона бачила, що він піднявся, підійшов до вікна, насупився, дивлячись у далечінь... Починався світанок.

Косі промені сонця заливали похмуру кімнату червоним світлом — і тому здавалося, немов по килиму розплескали брусничний сік... або забруднили його свіжою кров'ю. У північній вежі було холодно, гуляли вітри, але Вайолет немов не відчувала цього. Вона крутила в руці келих з ожиновим вином, і вузьке обличчя її було байдужим та холодним.

Навіть до Єна Демера не було їй справи.

Навіщо він потрібен їй? Нині байдуже, що ще кілька ночей тому хвилювало... інші турботи тривожили серце.

Чому досі не з'явилася Рубіна Лакотош?..

— Чи довго ти будеш мучити мене? — Єн нервово ходив кімнатою, раз у раз поглядаючи на графиню. — Хто була ця дівчина, гостя з дзеркал? Чому її обличчя знайоме мені?

— Ти бачив когось у дзеркалі? — стурбовано запитала графиня, відставивши келих.

— Дзеркальна гладь немов би полонила її, вона розчинилася в лабіринті снів і видінь... Я подумав спочатку, що це сон, але зараз, при світлі дня, здається мені, що наяву, а не в мріях вона приходила...

Але промовчав Єн про те, що залишила гостя ця гіркоту, розтривоживши пам'ять, залишила по собі запах вогнищ у степу, трав, що сонцем висушені, просторів ковилових... а тут, у замку, лише гниллю тхнуло, підземеллями і склепом. Неживе повітря, могильне.

Ще ім'я згадалося — Рубіна. Тремтіло воно присмаком ягоди винної, але боявся Єн сказати про те пані своїй. Пам'ятав ще, як боляче буває, коли коса її зашморгом навколо шиї затягується... ковзає вона змією, оживаючи, лоскотить спочатку солодко... а потім блискавкою обвиває, душить, позбавляє можливості дихати... пам'ятати.

Якщо дізнається Вайолет про те, що ім'я він знає — знову коса навколо шиї обів’ється, віднесе у темряву ім'я дівчини смаглявої...

Мовчала графиня. Лише нігтиком гострим по краю келиха постукувала та хмурячись дивилася на бранця свого. Був він шансом її темряву в собі побороти — але чи треба йому знати це? Спочатку приманкою був — але змінилося багато чого. Знайшла Вайолет спосіб вгамувати свій проклятий голод і без дівчини тієї, про яку Єн мріє... голод той родом із темного минулого, з таких далеких далей давніх... тоді ще ні дівча смагляве не народилося, ні Єн Демер. Що було б, якби на замок не впало прокляття старої ромале, чия кров у дівчині ще жива? Не було б уже на світі Вайолет, давно пройшла б вона шлях свій земний, давно б зотліла в усипальниці предків. Тому прокляттю вона спасибі повинна сказати — за вічність, їй подаровану.

Одна біда — голод дикий, сліпучий. І не хоче Вайолет, а тягне її в місячні ночі на полювання. Солодко чути стукіт серця в тиші волоських лісів, це з розуму зводить... а кров вогнем палає, сверблять ікла, і жадає вона тоді впитися в жертву свою... Та в минулому гін той дикий, і голод вона майже втихомирила. Вина її в тому, що багатьох життя позбавила — і не хотіла більше завдавати болю і вбивати. І той, хто втримати її може, — ось він, поруч стоїть, очі його чорні, як ніч беззоряна, дихання гірке, наче полин палять у вогнищі... Немає нікого, хто міг би її на краю втримати.

А він зміг.

І хай для цього вовчих ягід відвар знадобиться — все ж не буде Єна поруч, і відвар не буде потрібен. Знову ікла виростуть, нутро зведе від голоду... і серце, нехай і не б'ється давно, а наче оживає, наче кам'яна крихта обсипається з нього, коли дивиться на неї Єн.

Його кров — навіть крапля його крові — насичує і сил дає.

Що буде, коли хтось із роду, що Розенбергів прокляв, прогонить темряву? Попелом обсиплеться те, що залишиться від проклятої.

Не-життя її перерветься.

І якщо ще вчора хотіла вона померти по-справжньому, то сьогодні щось змінилося... хотілося й далі існувати. Як — неважливо. Аби тварюки позбутися — тієї тварюки, що нутро гризе і на злочини штовхає.

І хоче серце Рубіни отримати проклята... і далі в підмісячному світі жити хочеться... Раптом, правда, не життя вона отримає смертне — а прахом стане?

— Повір мені, не стала б я зла тобі чинити, — підвелася Вайолет, і спідниці її винного кольору хвилями впали, запінилося чорне мереживо. — Ти тут, бо це єдиний порятунок для тебе. Немає нікого — тінь то примарна. Зведе з розуму, заморочить... поведе в дзеркала. Невже хочеш навіки з тінями кружляти? Інший світ небезпечний. Врятувати я тільки тебе можу.

— Я тобі не вірю.

І кожне слово його осколком гострим встромлялося у Вайолет.

— Ти ж знаєш, не жити мені без тебе... і людям не жити. Тільки ти тримаєш у вузді темряву мою. Невже не зрозумів того?

— Колись мені було тебе шкода... але зараз і жалості немає. Провина тебе гризе, це бачу я, а от... чи каєшся ти хоч у єдиній смерті, що через прокляття твоє здійснилася?..

Хруснув келих у руці Вайолет, але не відчула вона болю від осколків — ті, від слів Єна, болючіше різали. Згадує все молодий ром, розуміти починає, що в замку коїться...