Глава 10.1

Глава 10

Годинник відстукав північ, і вітер, що увірвався у вікно, немов розбудив Рубіну від сну. Вона зрозуміла, що так і сидить біля дзеркала, затиснувши зап'ястя долонею, ніби боїться, що знову кровоточитиме рана.

У саду почувся спів якогось птаха — тихий, він ніжними переливами нагадував про щось давнє, про щось забуте... Про те, як сиділи ромале біля багаття в степу, захищені вогнем від демонів, що можуть прийти під покровом ночі.

Стрепенулася Рубіна, кинулася до шафи, в якій зберігала книжки, що дісталися у спадок від старої чарівниці Ади, дістала старий сувій, розгорнула його тремтячими руками. Ада колись говорила, що подарує їй здатність ходити дзеркальними дорогами. І тут, у цьому сувої, бачила колись Рубіна закляття, яке може допомогти. Трави — дурман-трава та горицвіт, жменя сухих вовчих ягід, які аконітом звуться... ось і все, що треба.

Посміхнулася Рубіна, закружляла кімнатою, сувій цей чарівний до грудей притиснувши... Скоро, зовсім скоро зможе вона побачити коханого! Якою ж дурепою вона була, коли зачинила дзеркала, злякавшись, що темрява поглине її... А з іншого боку, може, й не такою дурною вона була — тепер тільки вона, чародійка ромале, зможе відчинити двері до світу віддзеркалень. Не треба боятися, що знову вихори чорні в приморське містечко прилетять... раптом би нашкодили роду Демер? Адже Рубіна захищати їх повинна.

Зупинилася, розгорнула сувій, ще раз проглянула, як відвар готувати, повторюючи слова стародавні, що шлях забутий відкриють. Мало хто наважувався ступити на нього, небезпечний він був — не встигнеш вчасно з нього зійти, навіки залишишся тінню блукати у віддзеркаленнях... Але Рубіна сильна, вона зможе пройти краєм і не оступитися... Кинула жменю ягід, трави... одразу гіркотою понесло у повітрі, наче посеред лугу Рубіна опинилася. Залила все це окропом, зашепотіла змову, повернувшись обличчям до місяця, що танцював серед сизих хмар на чорнильному небі... І відгукнувся місяць, ковзнув його  тонкий промінь по підвіконню, сріблом відвар напоївши.

Випила гіркоту дурманну Рубіна і тут же до дзеркала кинулася — туман там плив, блискавки виблискували... але жодного звуку не пролунало. І безстрашно зробила крок у морок цей, знаючи, що тільки в один бік дзеркало буде відчинене і що ніхто з північних лісів до будиночка чаклунки котлярів не потрапить...

Крок, другий, третій... дорога легка, ніщо не заважає, і туман слухняно розповзається в боки, ніби вітає чаклунку.

Гойднулися попереду тіні — наче згусток диму або чад від свічок, що згорають у чорнильній темряві волоських лісів... Рубіна застигла перед скляною перепоною, яка виникла попереду, наче не вірячи, що ілюзорний шлях віддзеркалень усе-таки вивів її до замку проклятої графині. Шкода, що не можна подолати останню перепону — скло, що заступило шлях до Єна... Якби помітила її проклята — відчинила двері у свій світ. Сама ж чекала на Рубіну! Виманювала... Єна навіть відібрала, аби привести ромську чаклунку до свого замку.

Чому ж замкнені дзеркала?..

Десь у тумані — зовсім далеко — побачила Рубіна кудлатого старого діда — погляд прозелень, ікла стирчать із чорної пащі... не людина це, страховидло. Помітив, що чарівниця на нього дивиться, розреготався бридко й зник, немов його й не було... Чи не він шлях замкнув?..

Рубіна бачила, перебуваючи в дзеркалі, лише частину кімнати, куди вивів її шлях відображень. Неприбране ліжко з зім'ятими атласними покривалами — червоними, ніби на них пролилася чиясь кров, — шафа й етажерка з темного дерева, оздоблені хитромудрим різьбленням: листя хмелю й виноград, перевиті перлинними нитками... Крісло з недбало кинутим забрудненим плащем, до якого пристали солома та хвоя... стіна з величезним портретом чорнявої блідої пані з червоними губами та променистими очима — у погляді ще немає презирства й злості, і пані дивиться на світ зі свого застиглого минулого так, наче попереду в неї немає прокляття, яке спрямувало її в пекло, яке отруїло її серце. Погляд її безтурботний, трохи наївний навіть... І вона красива. І юна — зовсім дівчисько...

Рубіна зловила себе на думці, що милується проклятою. Насупилася, люто прошепотівши заклик, але в кімнату — точніше, в ту її частину, що була доступна для огляду, — так ніхто й не зайшов. Ще якийсь час Рубіна билася метеликом об перепону, ніби сподіваючись подолати її, а потім втомлено опустилася на припорошену піском та інієм траву. Вигляд розкиданого ліжка чомусь діяв гнітюче — хотілося вірити, що Єн не проводить ночі в покоях проклятої, але сумнів все ж підточував сліпу впевненість у його коханні. Здавалося, що він забув свою Рубіну, варто було йому опинитися в цьому замку.