Глава 9.2

У невірному світлі свічки, що стікає жовтим воском на стіл, обличчя Рубіни відбивається в темному старовинному дзеркалі і здається незграбним і сірим — немов би хтось притрусив його пилом і попелом. Очі виблискують чорними оніксами, і в глибині їх ніби причаїлося щось, що намагається знахарка приховати від самої себе.

Навіщо вона хоче знайти Єна? Чи обманює вона свій рід і саму себе, твердячи Метео, що причина лише в його матері та сестрах? Що цим вона хоче віддячити табору за те, що колись вони прихистили нещасну сироту? Чи щось більше криється за бажанням іти на край світу за променистою усмішкою молодого рома?

Рубіна зітхнула і зосередилася, спробувавши прогнати чорне вороння думок, що відволікало її від чаклунства. Нічого не вийде, якщо вона думатиме не про те. Насупилася, схилившись над розстеленою на столі мапою — ледь помітні штрихи на ній було зроблено грубо, але Рубіні було важливо дізнатися хоча б те, в який край забрав чорний вихор Єна в той проклятий день.

Ось гори на заході — скелясті відроги, кажуть, оповиті вічними туманами, і за перевал, де каміння вкрите льодом, наче панциром, ніхто ще не міг проникнути... а якщо й долав невідомий герой ці гори, то навіки лишався в чудовій казковій країні, захованій за скелястим величезним парканом, і нікому було розказати людям про дива тих чудових місць.

Погляд Рубіни перейшов правіше — половину карти займали пустельні степи, а на сході були країни, де жили люди з мигдалевими очима та широкими вилицями, вони носили балахони замість плаття, блискучі шаровари та гостроносі туфлі з парчі, в їхній країні цілий рік сяяло сонце і росли дивовижні плоди, їх називали апельсинами і манго, ці фрукти привозили кораблі, які приїжджали в портове містечко по весні. Звідти ж отримували люди чудові блискучі шовки й атлас, спеції та запашний перець...

А ось із півночі насувалися на степи дрімучі ліси, сповнені таємниць і загадок, пологі схили пагорбів вкривали духмяні трави, і повноводні річки текли цим суворим краєм, приносячи на своїх хвилях човни бородатих світловолосих людей, що приїжджали торгувати шкурами та самоцвітами, які добували на далеких копальнях.

З півдня ж до степів підступало море — безкрає, могутнє. Кажуть, на дні його живе чудовий народ, що вміє дихати під водою, і ніби замість ніг у них лускаті хвости з плавниками... але то все казки. Так само на півночі вірять у лісових людей, які володіють чарами, а на сході — у джинів і пері.

Рубіна відірвалася від споглядання карти й узяла в руки ніж — вигнутий клинок вкривала в'язь рун. Темне пасмо довгого волосся ковзнуло по щоці, коли вибилось з-під хустки і змійкою лягло на карту, закривши блискучим шовком гори на заході.

Рубіна не без тремтіння піднесла ніж до зап'ястя і різко полоснула по шкірі гострою сталлю. Прикусила губу, щоб не завити від болю, що вогненним смерчем пронісся по руці.

Закипіла кров — багряна, майже чорна в напівтемряві кімнати, і кілька крапель упали на портове містечко, яке на карті виглядало маленькою крапкою.

Відкинувши пасмо волосся на спину, Рубіна притиснула зап'ястя, відклавши вбік клинок, і кров тонкою стрічкою потекла на пергамент. Здалося, ніби ало-чорна квітка розпустилася перед очима Рубіни. Вона поспішно перев'язала зап'ястя заздалегідь приготовленою ганчіркою, змоченою у відварі трав, що загоюють рани, та схилилася над пергаментом, зашепотіла чародійські слова.

Прикрила очі, намагаючись не збитися, зробити все правильно.

Тиша, що дзвеніла у вухах, ставала майже відчутною, здавалося, вона теплою шаллю опускається на плечі, гладить шкіру, заспокоюючи цими дотиками...

Рубіна замовкла, вона боялась розплющити очі.

Куди приведе її поклик крові?

Чи вийшло знайти Єна за допомогою закляття?

Стукіт серця віддавався в горлі, заважаючи дихати, перехоплюючи спазмом зв'язки. Рубіна ковтнула, облизнула пересохлі губи і все ж таки прочинила повіки. Через завісу вій вона побачила багряний струмочок, що починався біля моря. Тонка стрічечка крові вказувала на північ — на дрімучі ліси Валахії, де під покровом стародавніх хащ ховалися великі ошатні замки й моторошні чудовиська, в страху перед якими живуть волоські селяни. Чудовиська, створені прокляттям ромале... Але ж це лише казки?

Чорний вихор, який забрав Єна, був цілком реальним. Тож і чудовиська, і прокляття можуть бути справжніми.

Єн був саме там — у країні, з якої колись втекли пращури Рубіни, що прокляли древній графський рід.

Рубіна підняла голову, зіткнувшись поглядом зі своїм відображенням у старовинному дзеркалі, що висіло на стіні навпроти, — ілюзорний світ відбивав виснажену худорляву дівчину в квітчастій спідниці та білій блузі з воланами, червона шаль — кольору запеченої крові — була обмотана навколо стегон, а на шиї золотилися моніста. Дзенькнув, вдарившись об монетки, медальйон — усередині було заховано пасмо чорного волосся Єна. Пасмо того, кого Рубіна готова йти шукати хоч на край світу.

Вона готова йти за чорним вихором, що забрав її коханого, навіть за відроги західних гір, навіть у пустельні землі сходу... вона готова перепливати всі моря та обійти усі ліси й долини, аби відшукати Єна.

І вона знайде його.

Помре – але знайде.