Глава 9.1

Глава 9

Із густого бузкового туману, що здійнявся з ярів, виринув замок — із старовинними вежами, величезним донжоном під червоним дахом, із високими зубчастими стінами, над якими тріпотіли червоно-чорні полотнища прапорів. Він здавався сплячим драконом, небезпечним чудовиськом, що розкинувся на пагорбах, і хвойні ліси огорнули його хутряним плащем. Нині все було в снігу, і старі сосни погойдувалися під поривами холодного вітру, і гілки їхні, схожі на руки старої відьмарки, згиналися під важким білосніжним покривалом, що іскрилося під зимовим сонцем.

Єн, що їхав у кареті герцогині, вперше бачив сніг — у містечку, де він виріс, панувало вічне літо, а взимку яскраво цвіли олеандри та стерліції, які здавалися помаранчево-червоними пташечками, що готові злетіти з зелених гілок. Тепле море і свіжий вітер, яскраве шатро синіх небес над головою, танці сестер біля мармурового фонтану — фіалково-жовтими квітами розпускаються їхні спідниці, тремтить у рожевому серпанку вітрило десь у далечині, дзенькіт дзвіночків і низький оксамитовий голос лунає в тумані, що приховує примар далекого приморського містечка...

Чий це голос? Туманний флер — білий, наче молоко — ніби сховав від Єна і його сім'ю, і площу з фонтаном, і яскраві вогники орхідей... і що далі їхала карета заметеною снігом дорогою, то більше ці спогади здавалися просто сном. І щойно коні — чорногриві, з очима, що палали червоним вогнем, — влетіли в широко відчинену браму, яка на мить видалася пащею замку-потвори, то і море, і літо, і сестри з їхніми танцями... усе це зникло з пам'яті Єна. Немов опустили важку оксамитову завісу, відгородивши від цьогодення минуле.

І зникло все.

Спорожніло серце.

Єн скляним поглядом подивився на леді, що сиділа поруч із ним — бліде вузьке обличчя із загостреними рисами, наче вона зголодніла, високі дугами брови, червоні — наче відкрита рана — губи, ліловий плащ, підбитий хутром та стягнутий біля шиї чорними зав'язками. І здалося Єну, крім цієї леді, він нічого і нікого не знав у своєму житті.

— Приїхали, любий.. — Голос її здався холоднішим за ці північні сутінки, що опускалися на ліси й пагорби Валахії.

Але в очах Єн побачив ніжність. Чи захотів побачити?

Але... що б не відбивалося в темряві її фіалкового погляду, цього йому було зараз достатньо. Це заповняло дивну тужну порожнечу в його душі.

Єн першим вийшов з карети, шанобливо схилив голову і допоміг спуститися графині. Довгий шлейф її дорожньої сукні кольору старого ожинового вина кривавою рікою повз по землі, вкритої крижаним тонким мереживом, дзвінко стукали підбори. І Єну на мить здалося, що це звук цвяхів, які забивають у труну.  Але він нічим не видав своєї розгубленості і пройшов під руку зі своєю супутницею до високого порогу. Важкі дерев'яні двері з візерунком із металевих троянд привітно відчинилися, і темрява поглинула молодого рома.

Він прийшов до тями в похмурих покоях, розкішних і таких, що більше пасували шляхетним панам, аніж йому, волоцюзі, який не знав, звідки він і хто. Пам'ятав він тільки ім'я своє. І її... Вайолет. Нічна фіалка... Звідки прийшло це знання?

Він не знав.

Огледів свій одяг, що лежав на кріслі поруч із ліжком, — полотняні штани на простих зав'язках, сорочка з білого льону, хутряний кожух, — і дійшов висновку, що навряд чи міг бути рівним таємничій графині. Одяг був хоч і добротний, але простий, у нього не було прикрашеного самоцвітами поясу або камзолу із золотим шиттям, а кожушок був із вовчої шкури...

Він нічого не пам'ятав — навіть цю леді, яка так прихильно поставилася до нього. Може, він був поранений? А графиня просто підібрала його в лісі? Але чому тоді він упевнений, що ніколи раніше не бачив снігу? Чому північний ліс і вкриті білою ковдрою поля так вразили його?..

Поспішно вдягнувшись, Єн підійшов до вікна, відчинив важкі стулки та з захопленням оглянув краєвид, що відкрився перед ним — пологі пагорби, вкриті засніженими лісами, оточували замок, хоч куди кинь погляд, а неподалік виблискувала вкрита льодом річка... Мить — і крига тріснула, і з-під неї з шипінням ринула кров, вона хлюпнула на заметені снігом береги, розтопила білу ковдру, і з чорної землі, що оголилася, з'явилися фіалки.

Єн прикрив очі, відганяючи ману. Знову глянувши в бік річки, побачив, що не тече вже по снігу кров. Так само блищить під яскравими сонячними променями кришталевий лід і завіруха кружляє між дерев.

Вирішивши не звертати уваги на дивацтва й видіння, які списав на втому, Єн спустився до головної зали. Можливо, там буде графиня, яка відповість на всі його запитання.

Безліч переходів і галерей — похмурих, із глибокими нішами, обплетеними павутинням, у яких ховалися чорнильні тіні, високі арочні вікна — за ними світилось рожеве марево світанку, статуї лицарів на постаментах, які, здавалося, стежать за Єном з-під опущених забрав... замок лякав рома, не звиклого до помпезності й розкоші.

Черговий коридор вивів його в камінний зал. Біля вогню, що танцював на майже прогорілому вугіллі, стояла графиня. Вона теж відпочила з дороги та переодяглась — зараз на ній була пишна сукня з довгими мереживними рукавами, фіалково-синя, без рюшів чи воланів, вона здавалася надто простою для всього, що оточувало її зараз... витончені меблі з червоного дерева, облицьований мармуром камін — такий високий, що в ньому можна було б засмажити вепра.