Глава 8.2

— Не звинувачуй себе, — суворо відповів Метео. — Вирішимо так — я скажу всім, що поплив син мій на південні острови, жодного слова про темряву і про твою причетність теж. Не хочу, щоб рід мій на тебе озлобився. А як пояснити, що ти нас покинеш... скажу, вчитися пішла, мовляв, знахарка одна з'явилася в степах, і до неї-то ти і пішла. Як думаєш, зрозуміють то родичі?

— Чому не зрозуміти — зрозуміють. — Рубіна заспокоїлася, що на її боці Метео. — Знав би ти, як радісно мені, що прощаєш ти... я б не змогла жити, якби ти б від мене відмовився. Батька ти мені замінив, життя нове подарував — за те вік не розплачуся. І все зроблю, що скажеш.

— Знайди його. І будь щаслива. Ось і все, що мені потрібно. А якщо знайдеш і повернешся з ним... вже якось зуміємо ми пояснити всім, чому ви разом. То вже буде інша проблема… наразі треба рятувати його від… від темряви.

Піднявся Метео, зітхнув важко. Оглянув кімнату, на криваві розчерки на стіні з сумом подивився.

— Приберу все, — сказала вона глухо. — А потім піду примарними дорогами, ти вже сам усе сім'ї поясни... не можу дивитися в очі їм, соромно мені.

— Поки не скажемо нічого — і про те, що з роду Лакотошів ти, теж промовчимо. Не те головне. Піду я, донечко. А ти пам'ятай — люблю тебе, як рідну, у всьому на твоєму боці буду. Але з відходом у степ почекай, переконатися потрібно, що безпечний шлях буде. І попрощатися не забудь зі мною... благословення взяти.

Пішов Метео, поцілувавши в холодну щоку Рубіну. А вона ще довго сиділа, на порожню раму від дзеркала глядячи, та все думала про те, як бути їй тепер... і де Єна шукати.

До вечора Рубіна в хаті прибрала — викинула осколки, кров відтерла, руки все ще боліли, але не так сильно, щоб віник та ганчірку в руках не втримати. Не любила Рубіна бруд, завжди намагалася підтримувати чистоту. Як закінчила, згадала, що не їла давно — знайшовши хліб і пиріг, перекусила, щоб сили були, хоча бажання їсти не було.

Сліз теж не було. Але й добре те — не вистачало сидіти зараз та жаліти себе. Робити щось треба.

І придумала — що. У вітальні ще одне дзеркало було — каламутне, старе, воно допоможе зазирнути за межу світу людського. Старі дзеркала вони чарівні, приманюють духів та ними легше ходити у інший світ. Шкода, звісно, що те дзеркало, яке Єна забрало, розбите — слід там міг бути більш чіткіший. А тут шукати довго доведеться... Але все ж варто спробувати.

Уламки закривавлені Рубіна в чашу зібрала, поставила перед дзеркалом, змову на пошук прошепотіла, полину у вогонь насипала, і аромат гіркий одразу ж поплив по кімнаті... Сідала, коси розпустивши, і чорною хвилею волосся по плечах тендітних спускалося...

У дзеркалі себе бачила — змарніла, очі запали, почервоніли... вилиці такі гострі, що от-от проб'ють шкіру, губи бліді, тонкі, скусані. Тінь від неї залишилася, та й годі. Зітхнула важко, подумавши, як Єн міг її любити таку страшну? Рада, дочка коваля, гарна... яскрава, як метелик — очі її променисті, тіло огрядне, такому якраз дітей носити та годувати... не те що Рубіна — тростинка, вітер повіє і віднесе її.

Але не про те вона думає — не про те... Спробувала відволіктися від усього, забути про Раду... уявила Єна. Так, ніби він навпроти неї сидів — кучері його чорні на чоло високе спадають, очі радістю палають, руки він на потужних грудях склав, перстень червоним розчерком граната загорівся під променями сонцю, а сорочка його з шовку переливчастого — ніби кров. Знову не про те думає — не можна про кров... про радість треба, про щастя, що він їй дарував.

Мовчало дзеркало — не показувало сліду Єна.

Лише розпатлана, ніби відьма, Рубіна там відбивалася.

Навіть привидів не було. Сховалися. Пішли геть.

Як знайти тепер шлях до коханого?

Упала Рубіна на схрещені руки, заридала гірко. Ось і прийшов час для сліз. Але хіба ж ними чогось доб'єшся? Не доб'єшся. Але туга вщухає, хвилею відкочуючись... І запах трав гірчить, вогонь танцює... а за вікном гітари дзвін. І рве він серце Рубіні. І плаче вона перед дзеркалом порожнім — немає там Єна.

Ніде його немає.