Глава 7.2

А за кілька ночей Єн знову до неї прийшов — знову тішив її на перинах м'яких, знову про кохання шепотів, знову казав, що не потрібна йому інша... Просив про карти розповісти. Але мовчала Рубіна, лише цілувала його палко, ніби востаннє.

Серце її біду чуло.

Як північ настала, закохані завмерли в обіймах... але не спав Єн.

 — Що ти бачиш у дзеркалах? — голос його хльоснув батогом.

Дзеркало, що на стіні навпроти ліжка висіло, ніби туманом заволокло — відображення вкрилося в'яззю паморозі.

Ніби щось намагається прорватися з того боку, щоб змінити звичний хід речей. Але що — Рубіна не знала. І чари не допомагали.  Минулої ночі вона не спала — все дивилася у дзеркала. Дивилась, а от ступити на злам дзеркального лабіринту сміливості не вистачило. Хто знає, що там, у потойбіччі, оповитому темрявою?

Рубіна не розуміла, що відбувається. Але це все хоч трохи відволікало її від турбот. Встала, шаль на плечі накинула, сорочка її біліла в темряві, але ось місяць вийшов з-за хмар, і стало яскраво в кімнаті, світло.

— Чому ти мовчиш? — Єн став позаду, обійняв.

Туман у дзеркалах розвіявся, ніби за помахом чарівної палички, і Рубіна побачила себе — смаглява, із загостреними вилицями та втомленими очима, що почервоніли від недосипу, з чорною косою, перекинутою на груди... розпатланою, давно вже пора її переплести. І здалася вона собі жалюгідною і некрасивою поруч із Єном.

Ром молодий гарний був — чорні кучері, очі-агати, риси обличчя вольові, ніби з каменю витесане воно, сорочку накинув на плечі яскраву, з дорогої тканини переливчастої. Хіба пара вони? Нехай би одружився з тією дівчиною, яку йому мати знайшла, а від неї, Рубіни, відсох.

Але очі горять його, любов у них світиться, руки ніжно волосся її гладять — не відсохне. І що він у ній знайшов?

— Не знаю я, що там... — відповіла Рубіна і вивернулася з його обіймів. А дзеркало тут же знову затягнуло памороззю.

А Єн побачив там щось — у темряві ніби блиснула блискавка, освітила чорний замок, що дрімав моторошним чудовиськом посеред густих лісів. Але лише мить тривало це видіння. Розвіялося туманами димчастими, і знову — кімната Рубіни відбивалася в дзеркалі. Не було ніякого замку, ніякої хащі... Здалося.

— Образи в ньому... чужі вони. Але досить про те — коли ми поїдемо, мила моя? — Єн пильно дивився на неї.

— Не знаю... — Рубіна боялася цього питання, не знала, що відповідати. Не пробачить рід, коли втечуть вони.

Ще й проклянуть услід.

Тиша повисла — важка, наче сітка рибальська, і лягла вона сутінками — як уранці туман на морі. Рубіна косу задумливо переплітати почала, Єн у дзеркала дивився, і зачаровувала імла його, закружила в танці дивному. Чомусь не боявся він тих дивацтв, що в цьому будинку коїлися. Потягнувся за одягом, а сам на дівчину свою подивився з тугою. І йти пора, а не хочеться... так би й залишався біля Рубіни завжди.

— Я розповісти тобі дещо маю... — промовила раптом вона. Не було більше сил ховатися перед Єном — та й чи пробачить він, коли дізнається все?.. Адже стільки років обманювала... усіх. І його, і Метео, який прихистив її, сироту безрідну... і весь табір зрадила вона, приховавши, чия кров у ній тече. Могла ж і біду накликати — он що з дзеркалами коїться в останні дні. То візерунки морозні по них в'ються, як у лютий холод... то видіння по той бік — замок, ліси густі, таких на півдні нема... і тумани зміями повзуть, так і здається, що ввійдуть до кімнати, і не перепона їм буде дзеркало. А ще іноді здається, що дивиться хтось із того боку, і недобрий погляд у невідомого гостя. Похмурий і злісний він.

Раптом через неї це все? Раптом та темрява, що табір рідний згубила, слідом ув'язалася зі степу? І як із нею впоратися? Адже немає сил у Рубіни, щоб побороти прокляття давнє.

Рубіна зітхала, пальці її все швидше волосся перебирали — переплітала вона косу, щоб хоч чимось руки зайняти. Не могла говорити — і не могла промовчати.

Того боялася, що коли почне розповідати про табір мертвий, то знову примари воскреснуть. Поведуть її на той бік дзеркал... закрутять у туманному мороці. І не повернеться вона більше ніколи до людей.

Нікому буде повертатися — сама туманом стане.

І розвіється над степом примарним — піском чорним ляже на трави... і забудуть усі, що жила колись на світі білому... кому про неї пам'ятати?..

Та от хоча б Єну, Метео... Емілю й сестрам названим. Златі Демер. Нехай і не змогла Рубіна її як матір прийняти, холодом від келдерарки віяло, а все ж прикипіла душею до неї. Як могла Злата, так і дбала, не її провина, що після смерті молодшого сина серце кам'яним стало, наче боялася вона впустити в нього знайду.

Ось сім'ї про неї, Рубіну, пам'ятати. І дбати треба їй про тих, хто свою долю чарівниці довірив.

Не можна зрадити їх.

Не можна більше обманювати.

Єн дивився спідлоба, хмурився, мабуть, боявся, що не сподобається йому те, що Рубіна скаже.

Чи говорити? Чи ні? Не можна мовчати... Неправильно це.

— Не Ліліт мене звуть, — глухо сказала Рубіна, очі ховаючи. Кінчик коси смикаючи, відсунулася, намагаючись на ліжку зручніше сісти, все здавалося зараз, що крізь землю від сорому провалиться.