Глава 6.3

Північний вітер колючий ранить льодяним кришивом, не дає дихати, але все одно стовбичить біля відчиненого вікна графиня Вайолет, вуалі її димчастою тінню на обличчя впали, а руки в стулки вікна вчепилися, судорогою пальці звело. Стоїть перед очима її те, що в дзеркалі чарівному вона побачила — дівчина смаглява, з очима агатами... дівчина, яка так схожа на ту рому, що прокляття наслала. Танцювала тоді циганка клята на вугіллі розпеченому, танком своїм усіх дивуючи, і вогонь, що тонкими пелюстками вився, не зачіпав її, лише цілував ніжно ступні... Танцювала вона, а донька графа Розенберга так само, як і тепер, біля вікна стояла, але тоді ще билося в грудях її серце.

Справжнє. Живе.

— Пані... — Тихий шепіт пролунав за спиною, вириваючи з полону спогадів. Зникла танцівниця в яскравих квітчастих спідницях, лише темрява висміювалася у вікно. Ні. Ощирилась, як дикий звір.

— Що тобі потрібно, чаклуне? — Вайолет різко обернулася, затримавши подих. Людина ж він наполовину — кров у жилах тече, нехай гнила та тухла, а все одно зуби у Вайолет зводить, коли бачить його, так і вчепилася б, вгризлася б у жилку, що на шиї тріпоче.

Він зрозумів це, відступив назад, очі опустив.

— Я привів вам дівчат... В одному селищі ховали їх, та я хитрий, усе дізнався. Вони вам сил дадуть... не можна інакше.

— Навіщо? Для тебе, проклятий? — розбив її крик дзеркала, кришталевим водограєм вони хлинули на килим. — Сказала ж — не хочу я людської крові більше! Жити хочу! А все те лише ближче до прірви штовхає... Відпусти їх... Поки я тебе не випила...

Блиснули люто очі старого, але промовчав він — не можна носферату знати, хто справжній винуватець прокляття, не можна знати їй, що отруїться вона його кров'ю... адже від людини тільки вигляд у ньому залишився, в жилах старого химородника — болотна гниль та мул річковий, темрява в його жилах хлюпає, і темрява ця трунком буде для носферату. Але не можна, щоб дізналася графиня правду про нього...

Відвернулася Вайолет із гарчанням. Розуміючи одне — якщо хоче вона вилікуватися, якщо хоче прокляття свого кайдани скинути, то повинна очиститися. Нехай темрява сильна. Вона сильніша.

Коли старий чаклун вийшов, двері за собою зачинивши, Вайолет підійшла до єдиного вцілілого в кімнаті дзеркала — овальне, величезне, в рамі срібній, оздобленій перлами й опалами, світилося воно примарним світлом, а там, за склом, смаглявка волоська шила щось у світлі кімнати своєї. Коса її розпатлана, пальці вправно голкою грають... і на сорочці чудовий візерунок розквітає — начебто маки чи півонії в оточенні зеленого листя. Красива дівчина... Але раптом підняла вона голову, насупилася, ніби зрозуміла, що дивиться на неї хтось. Відклала шиття, встала з лавки... ніби крадькома до свого дзеркала підійшла.

Вайолет усміхнулася, руки на грудях склавши — не повинно її побачити це дівчисько, дзеркало чарівне, лише вона, носферату, може дивитися крізь нього. Очі в очі — але не розуміє волоська чародійка, що не на себе зараз дивиться. Чи... розуміє?

Перш ніж встигло дівчисько щось зрозуміти, змахнула Вайолет рукою, і зникло все. Дзеркало звичайним стало. І відбило бліду тінь, у фіалковий оксамит закутану. Губи тонкі, висохлі, шкіра — сіра, землиста... дедалі страшніша вона без цілющої сили, яку кров дає. Але мусить Вайолет триматися — інакше не вийде нічого.

А темрява в дзеркалі тінню до неї метнулася — та темрява, з якою безуспішно колись боротися вона намагалася. Не змогла.

А зараз — чи зможе?

Чи знову багно гниле на дно потягне?

Облизнула Вайолет сухі губи, відвернувшись від дзеркала — не приведи, темрява потягне, закрутить у чорному вихорі... і так голод сильний. Згадалося, як сотні років тому сиділа вона в цій самій кімнаті й вила від болю, який завдавала темрява.

Не буде більше болю.

Якщо це дівчисько вдасться виманити з дзеркал.

А як то зробити?.. Тільки якщо хлопця того кучерявого відібрати в неї.

З усього видно — піде за ним дівчисько на край світу. А шлях той її прямо до Вайолет і виведе.