Глава 6.1

Глава 6

Час швидко летів — росла Рубіна і все гарнішала. Уже хлопці келдерарські на неї поглядали, багатьом припала до душі прийомна дочка Метео Демера. А й то сказати, файна дівчина стала — очі чорні на вузькому обличчі вогнем диким горять, вилиці гострі, високі, ніс тонкий, губи пухкі та червоні немов маки в степу, струнка, худа, але при цьому сила в Рубіні відчувається.

Невдовзі, як шістнадцять весен виповнилося, перші свати прийшли на поріг Метео, чим розлютили доньок його рідних — і старші вони, і собою гарні, а їм ще женихів не знайшлося. Ось і вмовила Рубіна батька прийомного почекати, не сватати — поки сестри, мовляв, не знайдуть долю свою.

Погодився Метео, і Єн радий тому був неймовірно. Дедалі сильніше вогонь у ньому палахкотів — не міг дивитися на сестру названу без жаги. І вовком вити від того хотілося, адже вона цуралася його, весь час стала в будиночку Ади проводити, прикриваючись тим, що з травами та зіллям роботи багато.

Але змінилося все, коли йому наречену знайшли — нічого не сказав він батькові, але щойно Метео закінчив розмови про те, вирушив до Рубіни.

Вирішив — вкраду, якщо сама не піде.

— Ти весь час проводиш тут... — Єн увійшов у кімнату  і озирнувся, незадоволено скривив ніс, від чого став схожий на вовченя, що от-от загарчить — на пил, який скупчився в напівтемних кутах, на сухі трави біля вікна розкладені.

Він підскочив до вікна, відчинив його, і ставні з глухим стуком вдарилися об стіни. Сонце хлинуло суцільним бурштиново-золотим потоком, затопивши хвилею ароматів цю звиклу до сутінку кімнату. Вітер, що увірвався в відчинене вікно, приніс запахи водоростей, риби і квітучих у саду азалій. Усе навколо — і прості дерев'яні меблі, і ткані, і прогоріле вогнище — у яскравому світлі дня стало виглядати приємніше.

Але Рубіна зазвичай ховалася в сутінках — їй було затишно в будиночку старої знахарки, її заколисував вогонь, паморочив запах трав — горицвіту, полину, м'яти й меліси, їй дарував спокій відвар з ягід і листя шипшини, а старі книжки, виставлені на етажерці з крученими ніжками, скрашували самотні вечори. Вона так і не стала своєю для ромів, що жили у цьому кварталі, не стала своєю для прийомної сім'ї — батько любив її, Єн допомагав у всьому й намагався розважити, а решта дивилися на дівчину, як на порожнє місце. Спочатку їй було прикро, але потім вона зрозуміла причину і змирилася.

Вони боялися. Навіть ті, хто надсилав сватів цієї весни. Навіть ті, хто просив про допомогу...

Боялися.

Вони не знали її сили, не розуміли, на що вона здатна, не знали, де її коріння, з якого вона роду... І все це звело між ними і знайдою, як ласкаво звав її Єн, високу стіну, виткану з непорозуміння, образ і гіркоти самотності. Але щоразу, думаючи про те, що вона нікому не потрібна, вона суворо зупиняла себе. А як же Єн? Цей молодий ром із лукавими чорними очима, які завжди випромінюють щастя, коли він дивиться на неї? У погляді його беззоряна південна ніч, сповнена антрацитовою темрявою — але немає в ній холоду, у цій ночі її гріє вогнище, що танцює на вугіллі його зіниць, і здається Рубіні, що потонути можна в цій чорноті. І не лякає ця темрява, тепла вона як вовняна шаль, м'яка як пухова хустка, ніжна як оксамит, привезений з-за моря.

Як би вона жила без Єна? Вона не знала.

І зараз, завмерши в золоті сонячних променів, вона з радістю дивилася на рома, який поспіхом розкладав на столі принесену з собою їжу — яблука та апельсини, рибу, прокопчену на вогнищі, мідії й рапани, нанизані на прутики, — присипані травами з терпким ароматом, вони випромінювали чудовий аромат!

— Ти на своїх травах і кашах зовсім охляла, — говорив тим часом Єн. — Чому перестала приходити до нас на вечерю?

— Тому що немає мені місця за вашим столом, — зітхнула Рубіна, сідаючи. Відщипнула шматочок риби — м'ясо було дуже ніжним, тануло в роті.

— Батько переймається через це, — похмуро відізвавсь Єн, сів на лавку поруч. Дивився, підперши рукою підборіддя, як Рубіна їсть, і не міг намилуватися нею. Скучив.

— Передай йому, що все в мене добре, просто... турбот багато. Потрібно трав заготовити, а ходити по них далеко, не росте ж ліс за вулицею, — спробувала віджартуватися Рубіна. — Кораблі на світанку зустрічаю — вони везуть зілля різне, все це потім ромам стане в пригоді, від хвороби всякої, від ока лихого. Сама я долю свою вибирала — не потрібно мене жаліти тепер.

— Я й не шкодую. Я... сумую. Ночами спати перестав — усе ти перед очима.

Єн відвернувся різко, тряхнув кучерями, а Рубіна ледь рибою не подавилася. Уперше за останній час так відверто він про почуття свої заговорив. Але ж Єн названий брат їй! Не можна марити їм одне одним, рід не прийме такого! От якби не назвав батько його Рубіну донькою... але давно слово те було сказано.

І не розірвати тепер.