Глава 5.2

— Поведи мене в степ! — ніяк не міг заспокоїтися Єн. — Як у тому видінні! Тільки щоб я теж міг бачити все...

З цим проханням він докучав по десять разів на день — але дуже довго Рубіна не погоджувалася. Вона ще не відчувала в собі достатньо сил, щоб спробувати відкривати дорогу духів. Колись змогла  — але за допомогою каміння з чарівними знаками, та й потреба була в тому велика. Життя Рубіна своє рятувала… А зараз? Гра, потіха... А духи не люблять, коли з ними жартують. Не діло це — заради розваги тривожити сили степу. Можна таке розбудити, що довго шкодуватимеш.

Рубіна довго відмовлялася, не хотіла й слухати про небезпечну примарну дорогу, адже їй і так було про що хвилюватися — за осілим табором стежити треба, відповідальність це велика, а вона стільки всього ще не вміє. Трави тут інші, не ті, що в степу, їх вивчити потрібно, зрозуміти, що в який відвар кидати, щоб шкоди не принести. Тому й сиділа Рубіна днями цілими в будиночку старої Ади, над пучками трав і квітів, ще старою засушених. Сиділа, обклавшись її книжками, і намагалася зрозуміти все те, що знахарка померла після себе залишила — їй, Рубіні, в дар.

Силою-то керувати навчилася, хоч і майже рік довелося на те витратити — але не шкодувала про час цей Рубіна, не був він втраченим для неї. Заснув ураганний вітер, що рвався зсередини й розірвати був готовий. Коли вперше вона відчула себе вільною, навіть не повірила щастю — звикла жити у вічному страху.

...Але не відставав Єн зі своїми проханнями — зводи в степ, та зводи, твердив. Нікому не говорив він, як і просила Рубіна, про вміння її чарівним світом духів ходити, через дзеркала, сни та марення. Вона й не боялася того, що викаже — довіряла Єну, чуяло її серце, що хороший він. Добрий.

Щодня він до неї прибігав — їжу приносив, якщо не встигала вона до обіду в будинок Метео. Єн розважав її розмовами, намагався допомагати зі старими книжками, та не давалися вони йому — візьме він якийсь сувій або фоліант до рук, а той порожній, жодного слова в ньому. А як Рубіна туди зазирне — всі замовляння на місці, всі малюнки й підказки до них є.

А бувало й таке — моторошні пики та чортячі рожі юному рому щиряться — рогаті та ікласті. Відкине він тоді книжку і знову сидить біля вікна, дивлячись на порт та вулицю, сидить тихо, щоб не заважати Рубіні. Будинок старої чарівниці на високому фундаменті стояв, і віконця були вищі за багато міських дахів — тому й вид відкривався з них надто гарний. На сході — кромку лісу видно, а на заході — гори височіють. Південний бік будинку до моря звернений, біля цих вікон більше за все і любили Рубіна та Єн сидіти. Море з небом зливаються в чарівному танці, вода пінистими хвилями до хмар тягнеться, а на обрії кораблі видніються — з далеких країн везуть вони спеції й тканини шовкові, посуд з порцеляни...

Сад привели за рік цей до ладу — Єн із Метео допомагали, Еміль ще іноді приходив. Навіть сестри, побачивши, яка Рубіна працьовита, прийшли троянди садити та клумби прикрашати. По доброті чи з жалості — того Рубіна не зрозуміла. Але за добро віддячила — подарувала дівчатам по каблучці чарівній, з бурштиновими камінчиками, які вогнем ласкавим горіли, наче сонечко. Перстні ці в скриньці були, яка ще від Злати-знахарки дісталася, і покликані були здоров'я та красу берегти.

Після того випадку потеплішали стосунки з дівчатами, ті привітнішими стали, а Рубіна зважилася вдягнути спідниці, ними подаровані, — спершу побоювалася, але потім побачила, що ні висипки по тілу нема, ні сверблячки, ні іншої якоїсь капості. Все ж від серця дарували вони, мабуть, свій одяг. А якщо й ні — то не зі злим умислом. Це Рубіну тішило — не хотіла вона з родичками сварок, та й перед Метео, батьком названим, соромно було, що з доньками його рідними ніяк здружитися не може.

— То покажеш мені степи? — пролунав голос Єна, від роздумів Рубіну відволікаючи.

— А якщо заплутаємо і не повернемося? — сварливо відгукнулася вона, на палець хустку накручуючи. Вона завжди, коли переживала, смикала в руках щось, могла й пасмо волосся так закрутити, що потім обрізати доводилося.

— Ти сильна — виведеш, — безтурботно відгукнувся він. — Прошу тебе, зводи в степи... десять років майже минуло, як простору не бачив — хочу в трави впасти, ковилою пройти. Вона м'яка така, долонею ведеш — немов то вовна звіра небаченого, і тремтить усе, під вітром хвилями йде, а вітер — полином гірчить. Скучив я за всім цим, Ліліт, знала б ти тільки...

І така глуха туга в голосі Єна була, що Рубіна зглянулася. Боялася, що пошкодує про те, але й встояти не змогла перед проханням.

— Добре, зводжу в степ, — здалася вона, зітхаючи.