Глава 5.1

 ГЛАВА 5

Біля сходів ратуші кілька жебрачок із блідими обличчями сіверянок просили милостиню. Їхнє лахміття вицвіло, хустки були зав'язані абияк, але в більшості — спереду. Одна з них взагалі обмотала хустку навколо шиї, прикривши підборіддя.

Рубіна призупинилася, кинула в простягнуті руки кілька монеток і попрямувала далі, зручніше перехопивши кошик із фруктами, який несла з ринку.  Дівчинка неспішно йшла головною вулицею Альмадоре, що полого спускалася до моря й була обсаджена кипарисами, з гордістю юна рома поглядала на всі боки, немовби кажучи усім своїм виглядом — подивіться, я не якась волоцюга без роду-племені, я Ліліт Демер, мої спідниці із широкими складками цвітучі та довгі, мій фартух білий, як сніг у горах, а волани на ньому — наче піна морська... Моніста мої — на всі груди, браслети кастаньєтами дзвенять, а коса і брови — чорніші за вугілля, губи — наче вишні, на щоках — персики цвітуть.

...На перехресті Рубіну наздогнав Єн, старший названий брат. Одна зі звивистих вуличок звертала до порту, де погойдувалися на хвилях рибальські човни та кілька великих каравел. Звідси було видно набережну і гавань, яку зараз покидали два корабля.

Стінка причалу завжди була оперезана облямівкою вугільної крихти, а на воді плавали кавунові кірки та водорості — але все одно дівчинці подобалося місто. І подобалася її нова сім'я.

Рубіна обернулася до Єна — у яскравій сорочці, червоній, як маки в степу, у чорному жилеті з великими срібними ґудзиками, чорнявий і смаглявий, він здавався старшим за свої роки, і на нього вже задивлялася не одна сусідська дівчина. Чомусь, бачачи це, Рубіна ревнувала, хоча й розуміла — зарано їй думати про хлопців, та й узи крові, що скріпили її з Йеном, були більш нездоланною перешкодою, ніж вік. Хоча в деяких сім’ях вже сватали таких дівчаток, як вона, і йшли молоденькі наречені в майбутній свій дім, живучи спершу на правах молодшої сестри поруч зі своїм обранцем, а мати майбутнього чоловіка вчила їх господарювати...

Єн тим часом підхопив її кошик і пішов поруч.

— Альмадоре, коли ми тільки приїхали сюди, було зовсім невеличким містом... Знаєш, чому місто розбагатіло? Тут у горах самоцвіти стали добувати, а спритні торговці здавна рандоль возять. Це така підробка під золото. Каблучка, приміром, по десять срібняків іде... Та що я все базікаю... Тобі подобається тут?

— Я сумую за степом, — зізналася вона, зітхнувши.

— Мені років п'ять було, коли ми сюди перебралися, спочатку теж сумував за роздоллям, за дикотрав'ям, потім звик. І ти звикнеш. Тут, до речі, є квартал влахів. Жінки їхні носять довгі спідниці — широкі, строкаті, яскраво-сині або зелені, іноді вишиті блискучими нитками, зовсім як та, в яку ти була вдягнута, коли батько тебе знайшов.

— Так, мій рід із Валахії, — повільно сказала Рубіна, — але ми степом кочували багато зим і років...

На мить її серце забилося частіше — а раптом дізнається хто, що вона з тих ромале, через яких у степ біда прийшла?

Тривожно шелестіли опахалами пальми, що змінили алею кипарисів, і Рубіні навіть дихати важко стало. Але Єн, як ні в чому не бувало, продовжив розповідати їй про Альмадоре, про кораблі, що припливають з далеких островів, про дивовижні квіти, яких не зустрінеш у степу, і дівчинка заспокоїлася. До того ж він більше не розпитував її про минуле.

А вона боялася того, що довелося пережити в степу. Боялася спогадів про мертвий табір. Боялася гавкоту диких псів, які вбили її родичів, боялася кошмарів, які переслідують її досі. У цих снах вона знову біжить випаленим сонцем степом, а в небесах йдуть грозові хмари, і в них можна розгледіти вузьке зле обличчя темноволосої жінки.

Її рука спустила псів. Її прокляття прогнало Рубіну з рідного степу. І вона може знайти дівчинку навіть тут — у тихому приморському містечку.

Про це потрібно пам'ятати завжди.

Що буде, якщо це станеться? Рубіна боялася навіть думати про те, гнала свій страх геть, немов би думки могли привернути прокляту відьму.

Ніби невидима мітка палила серце.

— З тобою все гаразд? — Єн торкнувся її, зупинив, розвернув до себе, допитливо зазирнув в очі.

Що він там бачив? Страх? Тіні минулого? Чи бачив він там, у чорній глибині, диких псів? Рубіна сподівалася, що ні.

— Так, усе добре, — тихо відповіла вона й опустила погляд.

— Ліліт, з тобою щось відбувається. І я хочу знати — що? Як я зможу захистити тебе, якщо не знатиму, що з тобою сталося там, у степу...

Рубіна застигла від цих його слів, ніби грім вразив її. Серце, що до цього сполошено билося, затихало, і перед очима поплив туман — зелений, їдкий, із золотистими іскрами... Вона похитнулася й упала б, якби руки Єна не тримали її. Рубіна вже знала, що буде далі — зараз вирва туману затягне її, і на мить, що здається вічністю, вона зникне, дух її залишить тіло, щоб побачити те, що настане... те, чому призначено колись трапитися.

...Степ був залитий кров'ю сонця, і трави, здавалося, світяться в оранжево-червоному мареві, що тремтить над ними. Рубіна стояла геть сама, лише кружляли у височині чорні птахи. Один із них упав під ноги й перетворився на камінь. Дівчинка підняла його — він був гарячим, і вона ледь не обпекла руки. Впустила скам'янілого птаха і побачила, що в степу вона вже не одна — поруч стояв Єн, доросліший і змужнілий, її погляд був на рівні його плечей, і Рубіна зрозуміла, що в цьому видінні вона теж виросла.