Глава 4.1

Глава 4

До вечора Рубіну до старої Ади відвели. Але спочатку погодували, відваром з липи і ягід напоїли, з дороги дівчинка зголодніла, із задоволенням з'їла вона і коржі з м'ясом, і зацукровані за східними рецептами фрукти. Кімнату їй виділили з балкончиком, простору і світлу — в будинку всім місця вистачало, відбудувався Метео Демер заможно, мабуть, талант його приносив гарний дохід, та й ворожіння Злати, дружини його, завжди цінувалося в містах. Хто ж не хоче долю свою дізнатися? Сини, як розповів Рубіні Метео, кошики плели та камінним різьбярством займались, майстри росли, і вже на ринку з товаром своїм стояли, до всього сторговували ще й хустки, які сестри в'язали. Добре жила родина Демера.

Та тільки одразу помітила Рубіна — ці ромале не такі, як ті, хто кочує у кибитках та вечорами пісні біля вогнищ співає. Тут вогонь скутий глиняною піччю, немає йому волі, не танцювати йому під алмазними суцвіттями зірок. І голоси ромале тихіші, немає дзвінкості. І погляди смирніші, з прищурим дивним.

Ніяк Рубіна не могла зрозуміти, чому сестри Демер так дивляться на неї — немов зайва вона тут, немов… немов заважає їм!.. Ніколи в степу в таборі не було зайвих людей, будь-яку знайду вітали та до вогнища звали. Ось Метео ще застав кочове життя, тому, мабуть, і пожалів чужинку та в дім привів. Пам'ятав, що голодного треба нагодувати, а сироті — матір та батька знайти... І відчувала Рубіна — не дасть він образити її. Нізащо.

Жила знахарка Ада неподалік від Демерів, у маленькому будиночку з високим ґанком — кам'яний фундамент на пагорбі стояв, тому з вікон будиночка старої роми відкривалися дивовижні краєвиди. З півдня видно порт і море безмежне, що відливає блакитним шовком, а на півночі пагорби, вкриті листяним лісом, погляд милували, луки рясніли. Сад тільки змарнів сильно, бур'яни та кропива замість троянд виднілися під вікнами, і стежка до дверей вела зовсім вузька, трава росла вільно, де доведеться. Мабуть, не до саду було старій...

Кімната, в яку Метео з Рубіною увійшли, заставлена була глечиками й кошиками плетеними, обвішана сушеними пучками трав, у темному кутку навпроти вікна величезна діжка стояла, ані килимів, ані прикрас — нічого, що відволікало б знахарку від її роботи, не видно.

У маленькій спальні, у сутінках, з засунутими шторами, в ліжку сухенька старенька  лежала. В червоній хустці, зав'язаній, як заведено в келдерарів, щоб кінці на спину падали. Сива, зморщена, лише очі молоді — ясні, променисті, чорні, як ніч південна. Лежала вона, до поясу прикрившись покривалом квітчастим, і руки її, схожі на павукові лапки, на грудях схрещені були, немов приготувалася Ада до відходу в інший світ.

Піднялася знахарка на ліктях, побачивши гостей, зиркнула на Метео з дівчинкою незнайомою, посміхнулася з полегшенням, і зморшки промінчиками від очей розбіглися.

— Привів-таки? — хрипко вимовила. Поманила до себе дівчинку, яка ховалася за широкою спиною названого батька. — Іди сюди, мила.

Підштовхнувши Рубіну до старої келдерарки, ром відкланявся і вийшов, тихо зачинивши двері, не потрібен він більше тут. Не його розуму справа, як силу Ада передавати буде.

— Табір твій... згинув, — в очах старої жах з’явився. — Бачу їхню загибель страшну, бачу дим похоронний, псів бачу диких... Відьму волоську бачу — діра в неї в грудях, твоє серце їй потрібне, дівчинко... Не та ти, за кого видаєш себе. Але не зі зла ім'я чуже взяла... бачу, не зі зла.

— Не кажи нікому про те! — просила Рубіна, впавши на коліна перед ліжком старої знахарки. — Боюся я, раптом дізнається хто, з якого я роду!

— Не скажу. Біди несе знання це. Ти мені допоможи на той світ піти, силу прийми — тоді й нікому більше буде таємницю твою зберігати. Більше того скажу — навчу тебе так само бачити все — ледь поглянеш в очі людині, і пам'ять її перед тобою розкриється, ніби книга чарівна. Вмить побачиш усе, чим вона жила, що на душі її... Але даром цим користуйся обережно — не всі люблять, коли в душу їм заглядають та таємниці вивідують. Небезпечний дар цей, хоч і корисний... Ще примарні шляхи тобі підвладні, дівчинко... Так от — є в мене одне вміння... його теж віддаю... дзеркальними дорогами ходити. Але небезпечно те, хиткий шлях це, ненадійний, можна й навіки у відображеннях заблукати. Тож ти почекай, навіть якщо силу в собі відчуєш, не дивись по той бік дзеркал. Шкода, часу в мене немає — навчила б я тебе, як годиться, як Златі твоїй не довелося... Та й мені не судилося... Але й дзеркальних доріг вистачить із тебе... пам'яті людської вистачить...