Глава 3.5

— Не вигнанниця я, не вигнанниця! Чиста кров, світлі помисли! Ніякого зла в собі не держу, нічим честь роду не плямувала! — поспішно зачастила Рубіна, витираючи сльози. Розв'язала швидко мішок, озирнулася з переляку — але люди поспішали у своїх справах, нікому до неї і келдерара й діла не було. — Ось, дивись, скарби табору в мене! Мені їх на зберігання віддали, коли чаклуни-пси з півночі на родичів напали! Згубили мій табір... Згубили! Чаклунство то було чорне, мене наставниця моя чарами врятувала... та тільки якби знала я, що більше не побачу живими нікого...

Збився голос Рубіни, не було сил більше говорити. Та й боялася — бо наразі довіряла вона себе цьому рому… І раптом її звинуватять у всьому, що з її табором сталося? Адже остання вона з роду Лакотош. Проклятого роду. Тому замовкла і, трохи відкривши мішок, показала келдерару шкатулку, сліпо йому довірившись. Ромале свято шанують традиції, навіть ті, хто покинули великий степ! Не обдурить її ром, не обікраде. Інакше проклятий буде і він, і рід його — до сьомого коліна.

А прокляття ромале сильніше вогню і заліза бояться, ніхто з доброї волі не переступить закон.

— Чарівниця... — прошепотів він. — Зав'яжи свій мішок, раптом побачить хто. Одна, кажеш, залишилася? Не бійся, не прожену, в Альмадорі ромале міцно осіли, і тобі місце серед нас знайдеться.

— А якщо біду з собою принесу? Що тоді? — Сльози вже висохли, і Рубіна допитливо дивилася на рома. От начебто щойно хотіла йти з ним, а тут злякалася — чи хороша він людина? — Хіба мало, що в дорозі за мною причепилося...

— Усім родом із бідою впораємося. Підемо в келдерарський квартал, у нас там живе одна стара бабця, її зв'язок зі світом цим зовсім потоншав, а силу передати нікому, не народився ще в нашому роді чарівник. А ти, знайда, коли правду кажеш, допоможеш Аді, душу її відпустиш до предків і місце її займеш, людей лікувати будеш... Згодна, гожимо?

Кивнула Рубіна і пішла поруч із ромом бруківкою, раз у раз з цікавістю на будинки й сади задивляючись.

— Як звати-то тебе, знайда? — запитав ром. — Я Метео Демер, у місті цьому вже з десяток зим живу. А ти якого роду-племені будеш?

— Ліліт Каро, — вирвалося в Рубіни проти волі й соромно стало, що обманює вона одноплемінника. Але щось підказало їй — не варто поки нікому знати про те, що вона з роду Лакотошів. Адже прокляття на графа і його сім'ю, як старовинні легенди свідчать, саме вони наклали. Хто зна, раптом інші сім'ї винуватять її рід, що довелося привільні степи покинути?.. І хто ще постраждав від злого чаклунства?

Рум'янець яскраво горів на щоках дівчинки, дзвеніли її моніста, кружили пінно довгі спідниці з воланами, обшарпані, запилені під час поневірянь степом, але все ще яскраві, наче й не довелося стільки доріг пройти. І опустила Рубіна низько голову, ніби злякалась, що Метео Демер в її очах правду прочитає. Не вміла вона брехати, ніколи й не думала, що на таку хитрість доведеться піти... але не було іншого виходу.

Забути треба своє ім'я, попрощатися з ним, відпустити в ковилові степи — нехай білі пухнасті волоті стануть саваном Рубіні Лакотош. І — колискою для Ліліт Каро.

Дитя ковили, просила дівчинка всім серцем траву чарівну про нове ім'я.

І про нову долю.

Нічого не відповів Метео, лише посміхнувся в бороду й долоню простягнув. Схопилася Рубіна за неї, як за якір рятувальний. Втомилася вона, хотілося спокою, тиші хотілося, і хоч усе ще тужила за степом своїм дикоцвітним та за родичами загиблими, а цікавість сильніша від печалі була — ніколи ж іще дівчинка не бувала в таких великих містах, лише чула про них від своєї наставниці, Злати Вогняної, ось і йшла, головою на всі боки крутила, щоб встигнути розгледіти все.

А подивитися було на що. Навколо будинки білосніжні з різьбленими ставнями та відкритими галереями, що плющем та червоними трояндами перевиті, а за низькими огорожами зеленіють сади з дивними квітами, вози їздять дивовижні, люди ходять різні — хто смаглявий, як вона, хто блідий як мрець, хто взагалі чорний як сажа. І волосся в них смішне, у чорних цих людей, коротке й кучеряве, а очі величезні, темні-темні... Вбрання теж відрізняється — довгі туніки на декому, а хто у плащах крокує, у капелюхах без полів — високих, з пряжками, прикрашених пір’ячком... І все цікаво було Рубіні, все в новинку. Багато ромів траплялося — жінки у широких квітчастих спідницях, хустках шовкових, чоловіки у сорочках білосніжних чи червоних...

Невдовзі вузька вуличка привела їх із Метео до арки, перевитої плющем, за якою в затінку будинків шелестіли пальми та червоніли яскраві квіти, через що здавалося, ніби клумби охоплені згарищем. Чудовий аромат плив у повітрі, лунали гортанні крики ромів, бігали босоногі смагляві дітлахи — чорняві, з блискучими оченятами. Яскраві сорочки їхні були перехоплені широкими пасками, і безтурботний регіт і вереск нагадали Рубіні про власне дитинство, яке закінчилося так раптово. Ледве впоралася зі сльозами вона та пішла назустріч новому життю.