Глава 3.4

Ворота міські були відчинені і вартові  майже не звернули уваги на Рубіну, яка брела серед обозів, навантажених тканинами й овочами.

На зріст трохи вища від коліс, вона обережно йшла бруківкою, насторожено витріщаючись на селян у лляних сорочках і широких штанях, підв'язаних яскравими пасками, ніби боялась, що її почнуть штовхати та проганяти. Але нікому не було діла до дівчиська-волоцюги — зі здивуванням Рубіна помітила, що пішим ходом до міста йде чимало людей. З виснаженими дорогою обличчями, брудними ногами та сплутаним нечесаним волоссям жебраки пірнали в галасливу штовханину людей, розчиняючись у ній, наче сіль у воді.

Мимоволі Рубіна пригладила розпатлане волосся, поправила косинку і кинула швидкий погляд на руки — зламані брудні нігті, шкіра, що подряпана гострою сухою травою і покусана мошкою… Дівчинка зітхнула, розуміючи, що в неї не кращий вигляд за тих замазур, на яких щойно сама дивилася ледь не з гидливістю. Спідниці її обносилися, запилилися... Але все ж вона жива. А це важливіше за гарні наряди та чисті руки.

Рубіна була безмежно рада, що охорона не удостоїла її навіть поглядом — адже в її мішку була загорнута в хустину скринька з темного дерева, вкритого візерунком з переплетених між собою маків. У ній сховані чарівні самоцвіти, які дісталися від Ради. Однією з властивостей цих каменів було проганяти недугу, ось Рубіна і сподівалася потрапити в учениці до якоїсь знахарки — в травах вона розбиралася, а коштовності допоможуть людей лікувати. До того ж пам'ятала вона з раннього дитинства, що ніколи їхній табір із міст не гнали, завжди з радістю йшли до ромале — поворожити та долю дізнатись, або просто пісень послухати чаклунських, гітарним стогоном рани серцеві залікувати...

І місто галасливою хвилею ринуло на Рубіну, незвичну до такої штовханини, завмерла вона на бруківці, здивовано дивлячись на всі боки — високі будівлі з гострими шпилями, вкриті червоною черепицею дахи, балкони, прикрашені нарцисами та ромашками, дика троянда, що обплітає вибілені стіни, орхідеї та воскові камелії — краса, та й годі!.. І над усією цією галасливою пишністю розкинулося сапфірове небо без єдиної хмаринки — високе-високе, яке здавалося шовковим куполом намету.

...Різкий окрик і гуркіт возику, чиясь сильна рука, що висмикнула Рубіну з-під коліс, і знайома келдерарська говірка... Говірка ромів, що жили колись у великому степу, але пішли на південь ще в той час, коли Рубіна була зовсім маленька. Пам'яталися їй лише зарослі бородами смагляві обличчя їхніх чоловіків, які не носять капелюхів, та шовкові хустини жінок, що пов'язують їх на особливий манер, щоб кінці, прикрашені монетами й камінчиками, звисали нижче плечей, уздовж спини.

— Що стоїш, тетеря сонна? — Літній чоловік із довгою бородою струснув Рубіну, трохи стиснувши її плечі. — Чи міста ніколи не бачила? Звідки тебе занесло таку незграбу?

— Зі степу... — видихнула Рубіна, злякано дивлячись на здорованя в шкіряному переднику, одягненому поверх сірої полотняної сорочки.

Чорні очі, смаглява шкіра, орлиний ніс — усе видавало в ньому рома, не тільки говірка. Судячи з одягу, займався він лудінням, як і колись предки келдерарів, яких на сході, як розповідала Рубіні наставниця, ще котлярами називали. Жив колись цей рід великими сім'ями, традицій дотримувався, жінок їхніх можна було впізнати не тільки за хустками, а й за косами на скронях, за широкими довгими передниками поверх спідниць... хоча хто знає, що зараз із ними місто зробило?

— Що замовкла? — знову пролунав гучний голос рома, що здався громовим гуркотом. — Ти з ким прийшла в Альмадору? Де твій табір?

— Немає в мене більше табору... — прошепотіла ледь чутно Рубіна і раптом розплакалася — і зі сльозами її покидали страх і напруга останніх днів, коли довелося бігти від клятих диких псів. Зі сльозами цими виходило все горе, весь той жах, що причаївся в її серці, коли побачила дівчинка мертвий табір під синім небом степу...

Вона плакала, а ром розгублено дивився на неї, не знаючи, що сказати.

— То ти... вигнанниця, чи що? — насупився він. Відступив на крок, руки гидливо об передник витер, сплюнув на бруківку, прошепотівши щось ледь чутно — здається, закляття, щоб від пітьми захиститися.

Скверну-вигнанницю жоден рід не прийме, з переляком згадала Рубіна.

— Іди тоді, куди йшла, гожима*.

*(переклад) красуня