Глава 3.3

Згасло яскраве світло, в золотому серпанку розтануло каміння, що стирчало серед степових трав, і солоний запах моря легким ароматом свіжості й туману огорнув Рубіну. Вона заплющила очі від сонячних променів, що падали з небес, відчула долонею дрібну гальку і висохлі водорості. Деякий час лежала на спині, погладжуючи ці камінчики, потім наважилася розплющити очі — її полотняний мішок лежав поруч. Дівчинка полегшено зітхнула, їй не хотілося втратити останнє, що залишилося від минулого життя.

Життя, яке навіки розтануло в чарівному тумані.

Життя, яке згоріло на похоронному багатті.

І розвіялося по степу...

...димом у небо пішло.

Знову згадалися родичі, понівечені дикими псами з півночі, і з очей Рубіни хлинули сльози. Але вона витерла їх кулаком і наказала собі заспокоїтися. Ніколи плакати.

Все ще ніколи.

Рубіна рвучко сіла й озирнулася — чаклунський вихор викинув її на морське узбережжя. Рифи й скелі оточували бухту, і вона підковою вдавалася в берег. Набігали на гальковий пляж бірюзові хвилі, приносячи з собою мушлі й білосніжну ажурну піну, а неподалік здіймалися зубчасті стіни фортець й башти якогось містечка. Воно здавалося примарним серед гір, що поросли яскравою зеленню. Смарагдові схили нібито вкриті пишною ковдрою.

Рубіна не вірила до кінця, що вдалося врятуватися від злих духів, які гналися за нею степом і вбили її сім'ю, але все довкола було реальним — і каміння, і прохолодна морська вода, і вітер, що доносить приємні аромати прянощів.

Дівчинка встала, поправила спідниці, що збилися, перев'язала хустку і, підхопивши свій мішок, пішла до містечка — можливо, там вона зможе на якийсь час влаштуватися і сховатися серед галасливого натовпу від чорного чаклунства півночі.

Вона не знала, хто переслідував її. І ця невідомість була найстрашнішою, адже якщо ти знаєш свого ворога, то можеш знайти спосіб боротися з ним і... можливо — перемогти. Звісно, вона слабка, вона надто юна, але Рубіна готова була схопитися за будь-який шанс, будь-яку соломинку, аби вірити в те, що одного дня зможе здолати те, що згубило весь її рід. Відплатити.

Але хто вона тепер?

Билинка, що летить за вітром у невідомий край.

Перекотиполе, що відірвалося від коренів і стрімко мчить до горизонту.

Хмара... волоть ковили... сухий осінній листок, що ось-ось розсиплеться.

Діти ковили — так називали тих, хто кочував у кибитках степовим простором дикотравним. Говорили, що килим ковили був колискою першим із ромале, і він же ставав їхнім саваном.

Срібне море степове розстилається перед уявним поглядом Рубіни, і немає йому кінця, немає краю. Тікає воно вдалину м'якими хвилями, шовковисто виблискує під яскравим південним сонцем... а вдалині кургани гострими вершинами пронизують сині небеса і червона кров маків ллється.

...Одна Рубіна тепер.

Одна.

І страшно від цього, і серце б'ється так сильно, що от-от вилетить із грудей птахом пораненим, на одному крилі... І в горлі ніби застрягло дрібне скляне кришиво, або голки дряпають його — так боляче дихати.

...Поки Рубіна йшла до міста, вона згадувала довгі зимові вечори, проведені в наметах, розкинутих серед висушених ламких трав. Злата Вогняна розповідала їй старі казки й легенди їхнього роду, вона говорила, що влахи прийшли в степ звідкись із півночі, що жили вони колись серед високих гір, укритих хвойними лісами ніби теплою шубою. Валахія — так звалося те графство... Але прийшла одного разу до ромале біда — пра-прабабуся Рубіни наворожила волоському графові щось нехороше, розлютився він і наказав відшмагати рому батогами. Померла нещасна від втрати крові, але перед тим, як випустила дух, наслала на весь рід нелюда чорне прокляття. А всі знали в тих краях, що від чар ромале не втекти, що завжди збуваються їхні пророцтва... Справдилося і це — на полюванні вовки розірвали графа, та тільки не знайшов він спокою після смерті і духом примарним з'явився у свій замок. Кров тепер була потрібна йому замість води і їжі... Довго він мучив рідню, дітей своїх перетворив на тварюк злісних, і хтось із його роду все ж здогадався до ромале звернутися по допомогу. Але відмовилися вони, не потрібні були їм ні злато, ні каміння дорогоцінні, ні землі, хутром і лісом багаті. Честь роду для них завжди важливіша за багатства була. І довелося тікати від гніву графського, від розправи жорстокої.

Так і опинилися ромале в степу, загубилися серед ковилових просторів...

Та тільки чи забули нащадки графа, хто винен у проклятті їхнього роду, чи забули, через кого їх перетворили на безсердечних страшних істот, жадібних до крові людської?

Йшла лугом Рубіна, не відчуваючи втоми... Може, не брехали казки?... І сльози її висохли в цю мить. Згадала вона дещо. Колись, у видінні одному, з'явилася Рубіні темноволоса пані в старовинній сукні з довгими спідницями, які криваво по землі повзли – немов змії... а якщо одна з доньок графа вирушила на пошуки схованого серед ковили табору? Якщо то спадкоємиця проклятого носферату вирішила згубити рід Рубіни з помсти?

Довго жила на світі проклята, довго злість збирала...

І зрозуміла Рубіна, що вона — чародійка волоська, єдина, хто вижив із роду Лакотошів, — розплачуватися буде за прокляття пра-прабабусине. І гірко було, і страшно, а тільки не помітила за своїми думками дівчинка, як і до міста дісталася.