Глава 3.2

...Коли неслися з похоронним димом у ніч задушливу душі ромів, чула вона благословення, навіть здалося на мить — усміхаються родичі її.

З Давидом Греєм Рубіна розлучилася вранці, щойно сонце над степом зійшло, визолотивши трави. Він свій шлях тримав на захід, дізнатися хотів, що ховається за непрохідними горами, від своїх відстав, тепер наганяти треба. Пояснював, що сам лишився в степу через якийсь вихор чарівний — налетів він одного разу на заході сонця, сховав обоз торговельний, з яким ішов степом Давид Грей, мандрівник і менестрель, а як очистилося небо — тільки простір ковиловий на вітру сріблився, зрідка спалахуючи зірками польових квітів. А як ніч прийшла — табір мертвий зустрівся. Що за прокляття таке?..

Рубіна нежданому своєму помічникові амулет із трав обережних змайструвала, камінчик опаловий у мішечок лляний поклала, заговорила його від демонів та злих духів. Вирушив далі Давид Грей у пошуках своїх західних гір...

Ніхто не бував у тих місцях, але в старих казках і піснях чула Рубіна відзвуки стародавніх легенд про те, що демони та злі духи мешкають по той бік гір. Але від застережливих її слів відмахнувся Давид, сказавши, що не вірить у це. Дивувалася дівчинка — невже випадок із мертвим табором не змусив його переконатися, що світ духів так само реальний, як ці степи?.. Що дуже тонка грань, і з легкістю примари можуть до живих приходити? Насупився тоді чоловік, попросив не нагадувати йому про кошмар пережитий.

Та все одно на захід рвався.

...Попрощалися вони та й пішли кожен у свій бік, хоча чуяла Рубіна, що не востаннє бачить цього мандрівника. Пересічуться, може, ще дороги — але коли то буде, нікому не відомо. Може навіть, і не в цьому житті зустрітися доведеться.

Вирішила Рубіна назад, до каміння з рунами повернутися, там — зрозуміла вона — шляхи примарні розкриваються. І краще знову ризикнути на дорогу примарну встати, ніж на самоті степом блукати. Пригадувалося місто, яке вона у видінні побачила, — тополі й море, стіни зубчасті, магнолії й троянди, що по камінню в'ються... от би потрапити у ті краї!

Після того, що з табором сталося, не хотілося в степу залишатися. Заради чого?.. та й згине вона тут одна, не вижити самій.

Йшла Рубіна, а на очах сльози скипали, але не давала вона їм пролитися — розуміла, що якщо дасть волю горю своєму, то не буде їй шляху вперед. Залишиться навіки степом літати, буде до самої смерті кричати й плакати про втрату свою. Тож закрила дівчинка почуття, замкнула міцними замками в далекому куточку серця — прийде час, тоді й випустить вона горе своє, оплаче родичів, як годиться.

Але це потім буде.

Коли зі степу вибереться Рубіна.

...Каміння так само тонуло в травах, стирчало з них зубами старої відьми, в небо дивлячись, і світилися руни зеленуватим світлом чаклунським, наче чекали на дівчинку.

І тільки-но вона ступила в коло каміння, як знову туман згустився, знову примарна дорога під ноги лягла... Ковзнула в золотий туман Рубіна, наостанок на степ озирнувшись — ковилове марево тремтить на обрії, і кров заходу сонця омиває небеса сірі, наче плачуть вони за її загубленою душею, за життям її покаліченим.

Чи побачить вона ще степ?..

Куди шлях тепер виведе?..

...Неважливо все. Занадто серце болить, занадто гірко думати про те, що трапилося. Самотня, як вітер у полі, тепер вона.

Так тому й бути.

Вільному — воля.