Глава 3.1

Глава 3

Колом стояли кибитки, усередині багаття здіймалися, вогняними язиками лизали темну ніч, чулися пісні й дзвін гітари, голоси хриплуваті не давали степу заснути, танець йшов на витоптаній траві, і як тільки квітчасті спідниці не спалахували — здавалося, просто в самий вогонь танцюристки пірнають, вугіллям розпеченим ідуть... Запах полину нісся, макового відвару, ковили сивої.

Добре в степу навесні, немає ще палючого сонця, спека не висушила землю, трави зелені ласкавими хвилями під ногами б'ються. А табір мандрівникові зустріти і зовсім в дивину. Баяли люди, немає більше в степу смаглявих дітей ковили, пішли на південь, у приморських містечках осіли. Але ось же — танцюють роми чорноокі, співають їхні чоловіки і брати... Дивується тому мандрівник, але все ж радий такій зустрічі. Скучив за людьми.

— Давид Грей, значить... — протягнула сива рома. Поглянула колючим скляним поглядом на чоловіка, якого табір у ночі зустрів, а той затремтів — що не так було з її очима, не зміг збагнути, а все ж таки... надто вони блискучі. Як слюда. Чи каміння кварцове.

Смаглява, висока, худорлява, в яскравих спідницях, прикрашених монетками, була рома красива — тільки бентежило срібло в її волоссі. Чому рано посивіла? Що за тривоги на шляху її зустрілися?..

Рома кинула дві карти на свою жовто-помаранчеву хустку з китицями і блиснула темними очима на чоловіка, який сидів перед нею — у дорогому камзолі, туфлях зі срібними пряжками, із золотим ланцюгом, який зміївся по тонкому мереживу білосніжної сорочки... франт, нічого не скажеш. І як він у такому вигляді степом пройшов і ніякому розбійнику не попався? Дивовижне везіння... А може, від торгового каравану відстав? Таке теж буває...

Але мовчить мандрівник, не відкриває, звідки прийшов і куди шлях його стелиться...

— Що ти там бачиш, красуне? — присунувся ближче Давид, жадібно дивлячись на пошарпані карти. Перевернуті мечі, закутаний у плащ чоловік і кістлява баба із серпом.

— Шлях твій бачу. У темряву шлях веде. По краю безодні, в туманні далі...

Давид засмучено відвернувся від ворожки. Неподалік яскраво палахкотіло багаття, і іскри вогняними метеликами танцювали в сизій напівтемряві. Немов змагаючись із ними, кілька босоногих циганок збивали п'ятами пил, кружляючи довкола вогнища — з оголеними плечима, у квітчастих спідницях з воланами, з темним шовковистим волоссям та променистими очима, що відбивали зірки, вони здавалися примарно-крихкими тінями нетутешнього світу. Давид не міг відірвати очей від танцюючих дівчат, відчуваючи, що дихати стає дедалі важче. Від переборів гітар і гримання бубнів починала боліти голова, але перестати дивитися на спокусниць не виходило. Сміх сивої ворожки — надсадний, гіркий — пролунав недоречно голосно, і в ньому Давиду почулося каркання вороння.

— Давид Грей, Давид Грей... — голос її латунними дзвіночками віддавався у тиші, а смагляві танцівниці тремтіли в мареві розпеченого повітря — від вогнища йшов задушливий жар, і дівчата так близько кружляли від полум'я, що, здавалося, їхні квітчасті спідниці й справді от-от загоряться.

Смагляві обличчя темніли, подовжувалися, і Давид струснув головою, відганяючи ману — йому здалося, що замість очей на обличчях, які змінилися... випалені чорні діри, звідки от-от рине темрява.

***

— Демони! — видихнула Рубіна, розплющивши очі й вислизнувши з туманного видіння... Кинулася до кибиток і самотньої тіні, що згорбилася в колі візків — чоловік то якийсь був, в одязі дивному, чужоземному. Не степовик, одразу видно, надто багато мережива, надто тканини м'які та яскраві, не вигоріли ще під сонцем... І звідки такий узявся?

— Геть! Геть іди! Не дивись! — несамовитий крик — дзвінкий, гучний, такий, що розриває оману чарівну, — пролунав звідкись збоку, і Давид Грей з жахом відсахнувся від сивої красуні з картами.

Замість неї тягнула до нього кістляві руки худорлява тварюка зі звіриними пазурами, що втратила все людське. Давид озирнувся — весь табір був сповнений скелетами, обтягнутими блідою тонкою шкірою, не було більше ні смаглявих танцівниць, ні бородатих чоловіків із гітарами... Демони як вони є, примари... мерці кляті!

— Заплющ очі! — батогом хльоснув чийсь наказ, що пролунав із темряви, яка оточувала табір, і в коло кибиток вбігла смаглява боса дівчинка в яскравих циганських спідницях.

Дзвіночки на воланах тривожно задзвеніли, і Давид закрив обличчя долонями — він беззастережно повірив своїй нежданій рятівниці... а чому? На це запитання він не зміг би відповісти — але було у цьому дівчиськові щось живе, справжнє, вогонь у ній горів, на який йти хотілося. І вогонь цей висвітлив морок, що міг душу Давида зараз у пекло забрати — стежкою духів ледь не пішов завчасно мандрівник...

Крики і вереск, гарчання демонів, на яких перетворилися роми, щезали, щойно дівчина казала щось їхньою мовою — гортанно і глухо. Здалося навіть, що це звір гаркнув.

Тиша запанувала — дзвінка, гучна.

— Усе скінчилося, — тихо сказала дівчинка, обережно торкаючись Давида за плече. — Ти в безпеці.

Давид прибрав долоні від обличчя і з подивом побачив, що табір наповнений мертвими людьми — засохла кров махровими трояндами розквітала на їхніх тілах, жах застиг у засклілих очах... Поруч із ним лежала на спині сива циганка, яка щойно ворожила йому на картах. І вона теж була мертва.