Глава 2.3

...Суха ковила, припорошена першим снігом, тонко дзвеніла на вітру, і здавалося — це співає тужливі пісні степ. Степ, що бачив не одного самотнього мандрівника, що чув стогони й крики поранених у давніх битвах, які поливали своєю кров'ю цю землю... степ, що став зараз для вигнанниці домівкою.

Але чи захистить прокляту холодний вітер?

Чи врятують тужливі його пісні? Боротися з демонами — непосильно для самотньої слабкої дівчинки. І Рубіна перебирала в пам'яті все, що чула колись про злих духів степу, — але не мала гітари, щоб піснями її струн потішити слух зла, не мала бубна, що відганяв би духів, не мала нікого й нічого, що могло б захистити.

Здавалося б — радіти треба, що від псів пішла, що погоні немає, та тільки не було радості.

Встала Рубіна повільно, щойно змогла із сонливістю впоратися, а ніч навколо хмільним вином розливалася. Ледь мішок свій не забула — повертатися за ним довелося. Спочатку не хотілося, ноги самі геть брели, а тільки Злата в дорогу кинути багато чого могла — кресало мала покласти та шматок хліба... Зовсім пропаде ж Рубіна без вогню. Потрібно знайти місце, щоб багаття розвести.

Дівчинка не пам'ятала, скільки йшла в ночі — холодній і жорстокій, байдужій ночі, яка дивиться на неї з небес розсипом зірок, та ось з'явилися в сутінках перед нею кілька стоячих каменів, розташованих по колу. Чи були це стародавні могили, чи хтось приносив тут жертви древніх богів — не дано було Рубіні знати.

Та й не хотіла вона цього знання.

Підійшла до каменів, провела рукою по крайньому з них і побачила вирізані на ньому руни.

— Я, господар рун, укрив тут могутні сили... — ледь чутно читала вона, відчуваючи, що губи обвітрилися на вітру. — Бути в безпутстві, не знати спокою, у вигнанні бути вбитим чарами тому, хто зруйнує це каміння. Я пророкую загибель.

У серці Рубіни спалахнула надія — ось що врятує її від демонів, що з'являться опівночі за покинутою кровними родичами ромою! Камені... ці камені стануть її щитом і мечем. Ці камені будуть її обладунками.

Ці камені допоможуть перемогти древнє зло.

Рубіна зробила крок у коло монолітів, потім дістала кресало з мішка і тремтячими руками почала розводити багаття. Суха трава спалахнула майже відразу, і вогняні пелюстки полум'я розпустилися багряно-жовтою квіткою, що розсипала іскри-метелики за вітром. Дівчинка сіла біля вогнища і стала чекати приходу своїх демонів. Вона посміхалася в темряву і тихо співала про чорну вікову тугу і гірку самотність народу ромале.

І голос її сплітався з вітром.

...І демони прийшли. Вони вили різноголоссям темряви, стогнали в чорному небі, кружляли біля каміння, а тільки до кола потрапити не могли, наче чарівна захисна стіна оточувала Рубіну в цьому давньому таємничому місці.

Багаття танцювало на гілочках, та незабаром прогоріли вони всі — а підкидати було нічого. Спробувала Рубіна чарами його підтримувати, як Злата вчила, слова потрібні шепотіла, та тільки слабка була ще дівчинка, і надовго сил її не вистачило, згасло полум'я.

Згасло з шипінням зміїним... Хлинув з усіх боків морок, завили демони.

Опустилася Рубіна на коліна перед головним каменем, на якому руни були висічені, і почала духів-захисників просити, щоб виручили її, не дали в осінньому степу згинути, відкрили шлях.

Шлях, що веде до людей.

Шлях, що веде дорогами іншої сторони степу.

Небезпечний шлях. Примарний.

І так палко просила вона, що почули її світлі духи... заклубився зелений туман — яскравий, наче травнева трава в степу, — і в тремтячому мареві цьому побачила Рубіна примарну дорогу, вимощену золотими злитками. На узбіччі її тополі свічками срібними горіли, а вдалині можна було розгледіти зубчасту стіну, що кільцем місто обвиває.

Притиснула до грудей Рубіна свій мішок, здригнувшись від крижаних кинджалів вітру, що на прощання сковзнули по її обличчю — немов степ із донькою своєю прощався... і зробила крок на золоту дорогу.

— Не залиш душі наші... — почувся шепіт Злати, але самої її видно не було.

Здригнулася від звуку рідного голосу Рубіна, але лише луною повторила слова наставниці, сміливо йдучи в туман.

...Ні міста, що з'явилося у видіннях, ні тополь, нічого... Степ та степ навколо. Рубіна злякано стояла серед моря трав, мружачись від яскравого сонця. Куди ж примарний шлях привів її? Осінь ніби закінчилася, зима минула... невже так довго вона йшла стежкою духів?

Почула крик вдалині, і бився він сполошеним птахом, злітав до небес, щоб із вітром у далечінь майнути. Придивилася Рубіна, а з того боку, де сонце сходить — кибитки серед трав кругом стоять, вогнища чорніють... та тільки занедбане все, і життя не відчувається.

Крик повторився. Прислухалася дівчинка — живий крик, не примарний. У біді хтось! А табір... мертвий?..

І кинулася з вітром наввипередки до кибиток тих. Але дорогою застигла, туман хлинув з усіх боків, і зрозуміла Рубіна — видіння це. Потрібно завмерти, причаїтися, щоб запам'ятати все, що духи покажуть.

Бути може, знайде ще вона свою сім'ю?..