Глава 2.1

Глава 2

Рубіна сидить у кибитці, підібравши під себе ноги й кутаючись у квітчасту хустку Злати. Хустка вишита яскравими нитками, розквітають на ній незабудки й ромашки, червоні троянди здаються крапельками крові, що пролилися на степову траву. Тонкі косички, в які Рубіна вплела зелені стрічки, висять уздовж її вузького обличчя, а волани на широкій пишній спідниці тріпочуть під легким вітерцем.

Вечоріє. Дорога тікає вдалечінь — запорошена, ледь видима, заросла травами, давно вже ніхто не їздить цим трактом, відтоді, як ромале, яких на півдні кличуть дітьми ковили, стали залишати степ, поступаючись своїми землями ордам кочівників зі сходу. Але не тільки вузькооких смаглявих воїнів боїться зараз рід Лакотошів — вітер зворотної сторони степу  прошепотів їм вустами юної Рубіни про нову біду.

Біда ця родом із півночі, і морозний подих її вистуджує степ могильним своїм духом.

Дивиться Рубіна на сріблястий степ, ковилою зарослий... давно минули ті часи, коли ромале господарями ходили дорогами цими, давно змовкли веселі пісні дітей ковили, згасли їхні яскраві високі вогнища. Лише кілька родин ще поневіряються, ховаючись від татів, не в силах розлучитися з жовтими димними просторами і спекотним сонцем, і Лакатоші, рід Рубіни — одні з них.

...Дівчинка позіхнула, зручніше влаштовуючись у купі подушок, сонно дивлячись з-під довгих вій на вогняну кулю, що котилася ліловими небесами. Здавалося, це велетенський апельсин на блюді, або відшліфований бурштин на м'якому оксамиті... Рубіна любила каміння, її скринька з чорного дерева зберігала самоцвітні розсипи — яскраві, блискучі. Любила дівчинка їх не тому, що коштували вони на ринках міст нечувані гроші — за одне намисто її можна було безбідно жити дві зими, — а через чари, які таїлися усередині іскристої краси.

...Табір ліниво повз сімома кибитками на північ, а кілька вершників у чорних хутряних жилетах охороняли його спокій — раз у раз хтось із чоловіків виїжджав уперед, оглядав околиці й повертався назад. Темні капелюхи їхні, прикрашені зеленим пір'ям, вкривали голови, кидаючи тіні на смагляві обличчя з гострими вилицями, і довге чорне волосся вилося з-під вузьких полів цих капелюхів — коротко стригтися було поганою прикметою, усю силу втрачала тоді людина.

Так і рухалися ковиловим степом ромале, степом, залитим помаранчевим світлом заходу сонця, і ніщо не віщувало лиха цього вечора, незважаючи на зловісні пророцтва.

Рубіна задрімала, заколисана тряскою кибитки, як раптом у її сон увірвався несамовитий дикий гавкіт. Крізь туман мороку, який ще не відпустив дівчинку, почулися гортанні крики родичів, засвистіли стріли, і плутане чаклунське бурмотіння Злати, що відганяє злих духів степу, остаточно вирвало дівчинку з обіймів сну.

Вона протерла очі, здивовано озирнулася — біля кибитки мчать засмаглі пси, їхні пащі вишкірені, капає на трави отруйна слина, від неї згорають вони на прах, і жахливий запах сірки мчить за вітром.

Могильний запах, мерзенний. Немов би від мерців, що пролежали не один день під жарким сонцем...

Злякано відсахнулася вглиб кибитки Рубіна, наче одразу зрозуміла — погоня за нею! Скверна, чаклунська зла скверна мчить морем трав! І не сховатися від неї, не дітись нікуди  — швидкі ці пси, сильні, і стріли ромів відскакують від блискучих чорних шкур, немов шерсть у гончаків викувана з металу.

Злата, зблідла, з вваленими очима, немов намовляння забрали всі її сили, притиснула дівчинку до себе.

— Не бійся, нічого не бійся! Я допоможу...

І знову щось зашепотіла, гладячи Рубіну по темному шовковистому волоссю. А та не могла відвести очей від пса, що біг попереду всієї зграї — очі скляні, наче осколки слюди, і димить палаюча трава, і кривавий захід сонця здається провісником великої біди. А в очах звіриних віддзеркалюється смаглява жінка в червоній сукні, і зле обличчя в неї, а в грудях — діра з рваними краями, наче хтось серце вирвав у нещасної. Чомусь шкода стало Рубіні цю жінку, але ось голосно завив пес, і видіння зникло. Очі гончака знову залив чорнильний морок.

...Кибитка підскочила, наче налетіла колесом на камінь, Злата збилася, наново змову свою почала плести, а голос тремтів, змінювався, і руки її дедалі сильніше стискали Рубіну, через що дівчинка почала задихатися, немов залізні обручі її скували.

Потемніло все перед очима, поплило, зірки затанцювали, ведучи свій алмазний хоровод по шовку нічних небес. Встигла Рубіна лише подумати в цю мить — як так швидко стемніло, бо не сіло ще сонце?.. і провалилася в цю темряву, наче в яму, міцно вчепившись у мішок полотняний, що його їй Злата в руки сунула.

І в'язкий аромат сандалу і східних прянощів поплив серед темряви, що оточила Рубіну.

— Біжи! — почула дівчинка крик наставниці, і темрява зімкнула над нею свої крила. Не чувся більше гавкіт диких псів, не чулись крики ромів.

Куди все поділось?11