Глвва 1.2

На ранок табір із гортанними криками та гітарними передзвонами мав далі вирушити — морозець під ранок кусючий, мовчазні жінки в хустини пухові кутаються, а візники на плечі кожухи заячі накинули, готуючи коней до денного переходу. Лише кілька днів залишилося, і буде табір відпочивати від турбот тяжкої дороги.

Позаду залишилися пісні біля вогнищ, позаду й літо червоне — пора було про зимівлю думати. Біля скелястих відрогів західних кряжів, порізаних печерами, табір зазвичай перечікував холоди. У вузьких ущелинах не так вітри завивають, а всередині гори що влітку, що взимку приємна прохолода — як наприкінці весни біля річки, в тіні дерев, буває. Ось і палили ромале багаття свої в темних карстових печерах, чоловіки полювали, жінки вогонь берегли й намети на літо лагодили, одяг справляли, кожухи з хутра робили та про дітей дбали.

Розмірено текло життя в таборі останні роки, укладу предків ромале слідували, зі степом у мирі жили, за те він їм і вдячний був — сонцем весняним, квітами яскравими, ковиловими дорогами безкрайніми, і ніколи ще голоду не знали люди, ніколи не бідували. Якщо дичини мало було, приїжджали з піснями й танцями до одного з приморських містечок, що на півдні серед гір розкидані — там городяни й моряки, з жадібною жагою до чарування та чудасій дивацьких ромів, легко розставалися з дзвінкими монетами. Спалахували тоді в натовпі квітчасті червоні спідниці й вишиті трояндами шалі — хто з ромів ворожив, хто босоніж танцював на бруківці, хто хустки й моніста продавав, усім знаходилось, чим зайнятися. Народжувалися іноді потім у таборі світловолосі або руді діти — але про те ромале не засмучувалися, цінували вони кохання та волю, і не вважалося те безчестям.

Ось і зараз у таборі скрипаль був один — білошкірий та світлий, немов сонечко, і ховав він веснянкувате обличчя своє під широкими полями капелюха, щоб не опекло його, але талант хлрпця був не рівня багатьом. Як змахне смичком та як проведе ним по струнах, і душа з музикою його плаче-стогне, а ноги самі в танок пускаються.

...Рубіна з-за полога виринула, дивиться — діти в хутряних жилетах і теплих сорочках біля скрипаля кружляють, пограти просять. І хочеться до дітей їй, і тримає щось. Страх, що не приймуть? Що прогонять від себе? Адже не раз бувало, варто підійти юній чарівниці, і ігри припиняються, і веселощі вщухають. Немов не раді їй родичі.

Але Рубіна про те не надто засмучувалася — знала, що не зі зла діти від неї розбігаються. Не розуміють вони силу її чародійську — а люди часто бояться того, чого не розуміють.

Зупинилася біля колеса її кибитки Злата чорноока, хустку на грудях стягнула.

— Біду моє серце чує, — голос її хрипкий, надсадний, на лобі — зморшки. — Камені тьмяніють. Ось дивись...

Простягнула Рубіні перстень — а бурштин, у срібло вправлений, втратив блиск свій сонячний, іскри в ньому згасли, і здалося навіть на мить, що тіні заметушилися в глибині каменю.

— Що робити будемо? Говорила про те барону? — Дівчинка сіла на край кибитки, ноги звісивши. Приємно їй було, що з нею знахарка радиться, незважаючи на те, що зовсім зелена вона — дюжину рочків тільки на світі прожила.

— Ні, боюся його турбувати — попереду перехід важкий. Спробуй зазирнути за виворіт степу — тільки тобі дороги примарні підвладні, нікому більше табору допомогти. Але пам'ятай — небезпечний то шлях, темний. Щойно відчуєш дотик зла, подих його полинний та присмак гіркий — одразу геть йди зі стежки духів, у світ людей повертайся. Інакше мітка на тобі залишиться. І за нею зло за тобою в цей світ тінню піде...

Кивнула Рубіна і в кибитці сховалася, знаючи, що Злата її спокій охоронятиме. Душа спокійна була, не вірилося, що погане щось із родичами трапитися може. А те, що каміння балує — так хіба мало, чому. Може, зима близька на них подихом стиглим повіяла, от і потемніли вони, намагаючись уберегтися від того, що з холодами прийти може...