Кров під Місяцем: Балада Еліни

Частина I. Викрадене Життя

   Еліна завжди жила у яскравих фарбах. У двадцять два роки її світ був зітканий з аромату свіжого друкарського чорнила (вона працювала редакторкою в невеликому журналі), дзвінкого сміху з подругами на терасах літніх кав’ярень та очікування тієї самої, великої і справжньої любові, про яку пишуть у романах. Майбутнє здавалося їй широким проспектом, залитим сонцем, де на неї чекала чудова кар’єра та затишний будинок із садом, оповитим диким виноградом.

   А потім настала ніч, яка це майбутнє викрала.

   Це був маскарад у старовинному, дещо занедбаному особняку на околиці міста. Еліна, яка зазвичай уникала гучних вечірок, прийшла за компанію з колегою. На ній була проста, але елегантна оксамитова сукня кольору нічного неба.

   Він з’явився в той момент, коли вона стояла біля високих французьких вікон, спостерігаючи, як перше осіннє листя, пофарбоване у вогненно-золоті тони, кружляє під ліхтарями. Він не мав маски, і його обличчя було настільки досконалим, що здавалося висіченим із мармуру — гострі вилиці, темне, як північ, волосся і очі кольору бурштину, які дивилися на неї з якоюсь стародавньою, майже сумною інтенсивністю.

   Він не представився. Він просто підійшов, узяв її за руку і повів крізь зал, повний людей, що сміялися й танцювали, до пустельного зимового саду. Усе в ньому було дивним: його холодна шкіра, легкий, невловимий запах, схожий на старий папір і дощ, та абсолютна, майже лякаюча впевненість у рухах.

 - Твої очі схожі на осіннє листя, - сказав він, його голос був низьким і оксамитовим, як ледь чутний шелест вітру. - Але в них горить весняний вогонь.

   Еліна, зазвичай красномовна та стримана, відчувала себе спійманою в пастку його погляду. Вона не могла говорити. Вона не могла відвести очей.

   Він нахилився, і те, що сталося далі, було не просто поцілунком, це було захоплення. Поцілунок був довгим, гарячим, вимогливим, і він ніс із собою щось більше, ніж просто пристрасть — він ніс дивну, незворотну спрагу. Її губи горіли від дотику його губ. У якийсь момент, коли її розум був уже затуманений цим вихором відчуттів, вона відчула невеликий гострий біль, схожий на укол, на межі шиї та ключиці. Це було так швидко, так раптово, що вона ледь встигла зітхнути.

   Він відсторонився так само раптово, як з'явився. Бурштинові очі блиснули жалем чи, можливо, тріумфом.

 - Прощавай, Еліно. І вибач, - прошепотів він, немов даючи їй не благословення, а вирок.

   За мить його вже не було. Він просто розчинився в тіні особняка. Оглушена, з палаючими крапками на шиї, Еліна провела рукою по губах. Вона відчула себе спустошеною, але водночас переповненою якоюсь дикою, незнайомою енергією.

Частина II. Світанок Прокляття

   Наступного ранку Еліна прокинулася не від сонця, а від жахливого болю. Біль був скрізь: у м'язах, у скронях, в очах, які немов обпікало світлом, що проникало крізь щільні штори. Вона відчула себе так, наче всю ніч її тіло розривали на частини, а потім знову збирали по крихтах.

   Вона встала. Її кроки по дерев’яній підлозі були напрочуд безшумні. Підійшовши до дзеркала, вона зупинилася, ледь стримавши крик.

   Її шкіра, завжди злегка смаглява, стала блідою, майже порцеляновою. Під очима залягли темні, чорнильні тіні, які неможливо було замаскувати навіть найщільнішим консилером. А головне — очі. Вони змінили колір. Світло-карі, які вона знала все життя, стали глибоко золотисто-жовтими, як у хижого птаха в сутінках, і їхній погляд став лякаюче гострим і пронизливим.

   Вона гарячково оглянула шию. Там, де він її поцілував, були дві ледь помітні червоні крапки, розташовані точно так, як…

   Як у книгах про вампірів.

   У цей момент її шлунок звело судомою. Це був не голод. Це була спрага. Жахлива, всепоглинаюча, дика потреба в чомусь, чого її тіло відчайдушно вимагало. Вона відчувала, як її вени пульсують і кричать, а нюх став таким гострим, що вона могла вловити запах крові сусідки, яка порізалася, чистячи овочі трьома поверхами нижче.

   Це не міг бути вірус. Це не міг бути жарт.

 - Вампір, - прошепотіла вона, і звук її власного голосу здався їй чужим і низьким. - Я стала вампіром.

   Перші тижні були катуванням. Еліна була змушена вигадувати неймовірні виправдання, щоб не виходити з дому. «Грип», «алергія на сонце», «робота над терміновим проєктом» — вона брехала всім: колегам, друзям, батькам.

   День став ворогом. Сонячне світло завдавало їй фізичного болю. Вона відчувала, як її шкіра горить, як голова розколюється, а очі сльозяться від найменшого променя. Її квартира перетворилася на печеру з постійно заштореними вікнами.

   Ніч стала єдиним притулком. Під покровом темряви її сили поверталися. Вона зрозуміла, що рухається з неймовірною швидкістю, що може чути найтихіші шарудіння і що здатна піднятися на третій поверх, використовуючи лише поручні та одну мить зусилля.

   Найстрашнішою була спрага. Це було постійне, ниюче, божевільне відчуття голоду. Еліна харчувалася лише спеціальними білковими коктейлями та запасами сирого м'яса із супермаркету, намагаючись обманути своє прокляте тіло. Але вона знала, що це лише відстрочка. Дикий, стародавній інстинкт вимагав справжнього.

   Усе, що вона любила, стало недоступним. Ранкова кава на балконі? Ні. Літні прогулянки з друзями? Ні. Світле майбутнє, у якому вона бачила себе щасливою дружиною та матір'ю? Зникло. Її колишнє життя померло разом зі світанком після того фатального поцілунку.

Частина III. Полювання на Того, Хто Прокляв

   Щойно минув перший шок, розпач змінився пекучою, крижаною люттю. Єдиний шлях до порятунку, або хоча б до розуміння, лежав через нього. Чоловіка з бурштиновими очима, який украв її життя одним поцілунком.

   Вона почала полювання.

   Еліна використала свої нові, прокляті здібності. Вночі вона перетворювалася з тихого редактора на тінь.