У ЧУЖИХ РУКАХ

— Не лякайся. Це я.

Ліора не опустила рук.

У напівтемряві підземелля обличчя незнайомця було видно погано, і кілька довгих секунд вона лише вдивлялася в його риси, намагаючись витягти з пам’яті бодай щось знайоме.

Вона його вже бачила.

Безперечно.

Але де?

Чоловік, здається, зрозумів це раніше, ніж вона сама.

— Теодор, — тихо нагадав він. — Той дивний слуга, якого ви зустрічали в маєтку Дракули.

Ліора примружилася.

І пам’ять нарешті відгукнулася.

Темний одяг.

Мовчазна постать.

Каптур, що майже завжди приховував обличчя.

— Ти…

— Так.

— Що ти тут робиш?

Теодор ледь помітно усміхнувся.

— Зараз це не найважливіше.

— А як ти взагалі мене знайшов?

Він на мить відвів погляд.

— Я стежив за вами.

Ліора напружилася.

— Що?

— Спочатку за наказом Дракули.

Він зробив коротку паузу.

— Потім — уже за власним бажанням.

— За власним?

— Саме так.

Ліора хотіла поставити ще десяток запитань, але Теодор раптом різко підняв руку, наказуючи мовчати.

Нагорі знову почулися голоси.

Цього разу значно ближче.

Вираз його обличчя змінився.

— Ходімо. Негайно.

— Куди?

— Я знаю місце, де Дракула не стане шукати вас одразу.

— Звідки мені знати, що ти не ведеш мене просто до нього?

Теодор подивився їй просто в очі.

— Не знаєте.

Ліора завмерла.

— Але якщо залишитесь тут, — продовжив він, — дуже скоро перевіряти мої наміри вже не буде кому.

Згори долинув тріск гілки.

Ліора прийняла рішення.

— Веди.

Вони вибралися з каплиці через вузький пролом у стіні.

Теодор першим визирнув назовні.

Ліс здавався порожнім.

Але лише здавався.

— За мною. І не відставайте.

Він рушив настільки швидко, що Ліорі довелося майже бігти.

Вони не користувалися стежками.

Теодор навмисно вів її крізь найгустіші зарості, де мокрі гілки били по плечах, а коріння ховалося під листям і раз по раз чіпляло ноги.

— Чому ми йдемо сюди? — прошепотіла Ліора.

— Бо Дракула піде найкоротшим шляхом.

— А ми?

— А ми зробимо так, щоб він думав, ніби ви пішли зовсім в інший бік.

Він різко зупинився.

Ліора ледь не врізалася в нього.

— Що?

Теодор прислухався.

Спочатку вона нічого не почула.

Потім…

Десь далеко позаду тріснула гілка.

Ще одна.

А потім долинув голос.

— Ліоро!

Вона похолола.

Дракула.

Навіть крізь ліс вона впізнала його.

Теодор схопив її за руку.

— Сюди.

Вони різко звернули вбік і спустилися в невелику балку.

— Пригніться.

— Він уже близько.

— Я знаю.

Згори почувся шелест листя.

Ліора підняла голову.

Між деревами майнула темна постать.

Вона майже підвелася, але Теодор притиснув палець до губ.

Не рухайся.

Дракула пройшов настільки близько, що Ліора могла почути його кроки.

Повільні.

Неквапливі.

Наче він уже був упевнений, що здобич нікуди не подінеться.

— Я знаю, що ти десь тут…

Його голос пролунав зовсім поряд.

Ліора відчула, як усередині все стислося.

Теодор навіть не кліпнув.

Дракула зупинився.

Тиша стала нестерпною.

Ліора боялася навіть вдихнути.

Ще кілька секунд — і він зробить крок убік.

Побачить їх.

Та раптом далеко праворуч у кущах щось зашурхотіло.

Дракула миттєво повернув голову.

Теодор ледь помітно всміхнувся.

Ліора не відразу зрозуміла чому.

А тоді побачила тонкий мотузок, який він усе ще тримав у пальцях.

Очевидно, перед тим як сховатися, він прив’язав його до сухої гілки в іншому боці балки.

Ще один легкий рух пальців.

Шурхіт повторився.

Дракула кинувся туди.

— Тепер, — прошепотів Теодор.

Вони побігли.

Ліора вже не питала куди.

Не озиралася.

Просто йшла за ним.

Їй здавалося, що за кожним деревом ось-ось з’явиться Дракула.

Кілька разів вони зупинялися.

Прислухалися.

Змінювали напрямок.

Теодор ніби знав ліс краще за будь-яку карту.

Нарешті він звернув до кам’янистого схилу, майже повністю зарослого мохом.

— Ми прийшли.

Ліора озирнулася.

— Куди?

Перед нею не було нічого.

Лише земля, каміння й густий зелений мох.

Теодор присів і відсунув кілька важких гілок.

Під ними виявилася низька кам’яна плита.

Він натиснув на край.

Плита посунулася.

За нею відкрився вузький темний прохід.

— Під землю?

— Саме тому її майже неможливо знайти.

Ліора спустилася першою.

Всередині була невелика кам’яна кімната. Суха. Без вікон. Лише вузький отвір під самою стелею пропускав трохи нічного повітря.

— Побудете тут якийсь час, — сказав Теодор. — Потім щось придумаємо.

Ліора повернулася до нього.

— Теодоре.

Він зупинився.

— Що буде з тобою, коли Дракула дізнається, що ти мені допомагаєш?

— Не переймайтеся цим.

— Як я можу не перейматися?

Він мовчав.

Ліора вдивлялася в нього.

— Ти знаєш, що я мати Вальтерії, так?

— Знав.

— Рідна мати.

Теодор кивнув.

Ліора зробила крок до нього.

— Тоді допоможи їй.

Його погляд змінився.

— Ви ж розумієте, я не всемогутній.

— Я не прошу неможливого.

— Саме неможливого ви й просите. Дракула не дозволяє навіть наближатися до неї без дозволу Ліліт.

— Хоч щось.

Ліора дивилася на нього з такою надією, що Теодор відвів очі.

— Прошу тебе.

Тиша.

— Я щедро винагороджу тебе.

На цих словах він усміхнувся.