У СТАРІЙ КАПЛИЦІ

Ліорі здалося, що за фіранкою щось ворухнулося.

Не від вітру.

На одну коротку мить тканина відсунулася, і в темному вікні майнуло чиєсь обличчя.

Вона різко підняла голову.

— Гей…

Тиша.

Ліора постукала ще раз.

— Я знаю, що там хтось є.

Усередині не відповіли.

Та вона чула.

Тихе дихання. Ледь помітний скрип підлоги. Хтось стояв зовсім близько до дверей і просто не наважувався відчинити.

Ліора не могла їх звинувачувати.

Селище давно засвоїло головне правило: після заходу сонця двері не відчиняють нікому.

Ні родичеві.

Ні сусідові.

Ні людині, яка просить допомоги.

Особливо тепер, після того, що відбувалося останніми ночами.

Ліора відступила від ґанку.

Колись вона сама заходила в ці двері, не стукаючи. Колись це був її дім.

Тепер усередині жили чужі люди, які боялися її так само, як боялися будь-якої істоти, що приходила з темряви.

Вона востаннє поглянула на вікно.

Фіранка вже не ворушилася.

— Правильно, — ледве чутно промовила Ліора. — Не відчиняйте.

І зійшла з ґанку.

У замку Дракули панував зовсім інший настрій.

Він стояв біля каміна, нерухомо дивлячись у полум'я.

Ліліт сиділа неподалік, а біля її крісла застигла Марі.

Вальтерія.

Дракула все ще не міг змиритися з тим, що побачив.

Ліора була жива.

Більше того — вона стала вампіром.

Його власний задум обернувся проти нього.

— Неможливо, — уже вкотре промовив він.

Ліліт ліниво провела пальцями по волоссю ляльки.

— Але вона стояла перед тобою.

Дракула нічого не відповів.

— З іклами, — додала Ліліт.

Він різко обернувся.

— Я бачив.

— Тоді чому тебе це так дивує?

— Бо вона мала померти.

Його голос став тихішим.

— Я був у цьому впевнений.

Ліліт задумливо поглянула на Марі.

Потім усміхнулася.

— У мене є ідея.

Дракула глянув на неї.

— Перетвори її на таку саму.

Вона легенько торкнулася плеча порцелянової ляльки.

— Уявляєш? Мати й дочка. Дві гарненькі ляльки.

Всередині Вальтерії все похололо.

Ні.

Дракула підійшов ближче.

Подивився на Марі.

Потім похитав головою.

— Ні.

Ліліт здивовано підняла брову.

— Ні?

— Це надто просто.

У його погляді з'явилося щось таке, що навіть Ліліт перестала усміхатися.

— Ліора вже одного разу вислизнула від мене. Другого разу цього не буде.

— І що ти збираєшся робити?

Дракула повільно повернувся до вікна.

— Знищити її.

Вальтерія чула кожне слово.

Не могла поворухнутися.

Не могла попередити матір.

Не могла навіть заплющити очі.

А Дракула вже дивився в ніч, ніби десь там, за чорними деревами, міг побачити Ліору.

— Вона далеко не втече.

Ліора й сама це знала.

Вона йшла краєм селища, тримаючись подалі від будинків.

Щось не давало їй спокою.

Спочатку вона списувала це на страх після зустрічі з Дракулою.

Потім зупинилася.

Озирнулася.

Ліс був порожній.

Та відчуття залишилося.

Наче хтось уже дивився їй у спину.

Він прийде.

Ця думка була настільки чіткою, що Ліора навіть не сумнівалася.

Дракула не залишить її в спокої.

Він знав її запах.

Пам'ятав голос.

Тепер знав, ким вона стала.

А найгірше — знав, навіщо вона повернулася.

Заради Вальтерії.

Отже, чекатиме, що Ліора знову спробує дістатися до замку.

Вона не могла дозволити собі зробити це одразу.

Потрібен був час.

Ліора рушила далі.

Сховатися в селищі було неможливо. У будь-якому будинку її побачать. У лісі Дракула знайде її за кілька годин.

Тоді вона згадала.

Місце, про яке майже ніхто вже не пам'ятав.

Навіть за часів її молодості туди не ходили.

За селищем, далі за старим млином, стояла покинута каплиця.

Колись біля неї було кладовище, але роки стерли більшість могил, а сама каплиця наполовину пішла під землю після зсуву.

Люди говорили, що там погане місце.

Саме тому Ліора й попрямувала туди.

Якщо люди боялися наближатися…

можливо, Дракула теж не одразу здогадається її там шукати.

Дощ посилювався.

Коли Ліора побачила каплицю, ніч уже стала майже непроглядною.

Будівля ледве трималася.

Половини даху не було. Кам'яний хрест над входом давно впав і лежав серед мокрої трави.

Ліора обійшла споруду.

Головні двері були забиті дошками.

Але вона пам'ятала інший вхід.

Колись, ще дитиною, вона бачила, як місцеві хлопці залазили всередину через пролом у задній стіні.

Ліора знайшла його не одразу.

За роки все заросло плющем.

Вона відсунула мокрі гілки.

За ними чорніла вузька щілина.

Ліора протиснулася всередину.

Темрява проковтнула її.

Запах сирої землі був настільки сильним, що вона майже не відчувала нічого іншого.

Десь капала вода.

Крапля.

Ще одна.

Ще.

Ліора ступила вперед.

І раптом почула шурхіт позаду.

Миттєво обернулася.

Нічого.

Лише плющ хитався біля входу.

Вона почекала.

Тиша.

— Заспокойся, — прошепотіла сама собі.

Та рука все одно не опускалася.

Вона спустилася нижче.

Під каплицею був старий підвал.

Кам'яні сходи майже зруйнувалися, тому доводилося ступати обережно.

На самому дні Ліора знайшла невелику кімнату.

Без вікон.

Без другого входу.

Лише старі кам'яні стіни й уламки дерев'яних полиць.

Саме тут вона вирішила залишитися.

Хоча б на кілька ночей.

Вона сіла біля стіни й нарешті дозволила собі заплющити очі.