ПОВЕРНЕННЯ МАТЕРІ

Так і сталося.

Коли Міланія повернулася до замку, ніч уже давно вступила у свої права. Вона поспішала через подвір’я, притискаючи до грудей кошик із травами, й подумки сварила себе за те, що затрималася в селищі довше, ніж планувала.

До дверей залишалося кілька кроків, коли вона раптом зупинилася.

На кам’яній доріжці щось темніло.

Спершу дівчина вирішила, що це тінь від стіни. Та варто було підійти ближче, як вона побачила нерухоме тіло.

Кошик мало не випав із рук.

— Господи…

Міланія кинулася вперед.

Чоловік лежав біля заднього входу до замку. Один із вартових — вона одразу його впізнала. Ще кілька днів тому він допомагав переносити загадкову незнайомку до гостьової кімнати.

Дівчина опустилася поруч, торкнулася його руки, потім шиї.

Запізно.

Її погляд ковзнув вище — і завмер.

Сліди.

Надто знайомі.

Міланія бачила такі раніше.

— Ні…

Вона відсахнулася.

На шиї вартового залишилися сліди вампірського укусу.

У ту саму мить у голові одна за одною почали складатися деталі, які вона кілька днів уперто намагалася пояснити чимось іншим.

Холодна шкіра незнайомки.

Старі шрами на її шиї.

Небажання відкрити рот.

Дивний колір обличчя.

Те, як швидко до неї поверталися сили.

Міланія піднялася так різко, що кошик вислизнув із пальців. Трави розсипалися камінням, але вона навіть не озирнулася.

Побігла до замку.

Коридор.

Сходи.

Ще один коридор.

Двері гостьової кімнати були відчинені.

— Пані?

Тиша.

Міланія зайшла всередину.

Ліжко порожнє.

Ковдра відкинута.

Вікно зачинене.

Жінки не було.

Дівчина стояла посеред кімнати й відчувала, як серце стукає дедалі швидше.

Ні.

Не може бути.

Вона сама кілька днів сиділа поруч із нею. Давала їй відвари. Обробляла подряпини. Залишалася з нею наодинці.

А та могла будь-якої миті…

Міланія змусила себе відігнати цю думку.

— Вона була вампіром…

Слова прозвучали майже пошепки.

Але після того, як вона вимовила їх уголос, усе стало надто реальним.

До селища повертатися було пізно. За вікнами стояла глибока ніч, і після того, що вона щойно побачила у дворі, виходити за ворота Міланія не наважилася б навіть заради власного життя.

Вона залишилася в замку.

Перевірила вхідні двері.

Засуви.

Вікна нижнього поверху.

Навіть старий прохід у західному крилі, яким майже ніхто не користувався.

Та спокійніше не стало.

Тієї ночі Міланія майже не спала.

Кожен шелест біля вікна здавався кроками.

Кожен порив вітру — чиїмось подихом.

Кілька разів вона прокидалася й була певна, що чує, як хтось повільно проводить пальцями по зовнішньому боці дверей.

Але щоразу за ними нікого не було.

Тим часом у великій залі Ліліт знову розважалася зі своєю новою іграшкою.

Марі стояла перед нею нерухомо, випроставшись так рівно, ніби була виставлена у вітрині. Скляні очі дивилися просто перед собою, а всередині порцелянового тіла Вальтерія вже знала: сьогодні Ліліт у особливо кепському настрої.

Це було видно по її усмішці.

Надто спокійній.

Надто задоволеній.

На столі перед графинею стояла срібна таця, келих і запалена свічка.

— Візьми.

Рука Вальтерії піднялася.

Не хочу.

Пальці слухняно обхопили тацю.

— Принеси мені.

Вальтерія рушила вперед.

Повільно.

Крок за кроком.

Ліліт стежила за кожним рухом так уважно, ніби чекала саме на помилку.

До крісла залишалося зовсім трохи.

І тоді один із пальців Вальтерії ледь помітно здригнувся.

Лише на мить.

Таця дзенькнула.

Келих хитнувся, і одна маленька крапля напою впала на край столу.

Ліліт завмерла.

Вальтерія теж.

У кімнаті стало тихо.

Графиня повільно перевела погляд з краплі на ляльку.

— Що це було?

Нічого.

Вальтерія не могла відповісти.

Ліліт підвелася.

— Я наказала принести тацю.

Вона підійшла ближче.

— Не розлити.

Ще один крок.

— Не хитнути.

Ще ближче.

— І вже точно не псувати мені настрій.

Це була одна крапля.

Ліліт нахилила голову.

— Знаєш, Марі, що мені найбільше не подобається?

Вальтерія дивилася на неї скляними очима.

— Недбалість.

Ліліт забрала тацю з її рук і поставила на стіл.

Потім узяла свічку.

Полум’я здригнулося.

За дверима двоє слуг, які нишком спостерігали крізь вузьку щілину, перестали навіть дихати.

— За найменшу помилку, — тихо сказала Ліліт, — повинна бути кара.

Вона нахилила свічку.

Крапля гарячого воску впала на порцелянову щоку Марі.

Вальтерія відчула пекучий жар.

Ні.

Її обличчя не змінилося.

Ліліт уважно дивилася їй в очі.

Ще одна крапля.

Цього разу ближче до підборіддя.

Припини.

Та Вальтерія не могла навіть відсахнутися.

Віск повільно застигав на гладкому обличчі, перетворюючись на бліді нерівні смуги.

Ліліт усміхнулася.

— Дивись прямо.

Тіло виконало наказ.

— Не відвертайся.

Вальтерія й не могла.

Ліліт нахилила свічку втретє.

— Треба ж навчити тебе акуратності.

За дверима один зі слуг прикрив рот долонею.

Другий ледь чутно прошепотів:

— Вона ж усе це відчуває…

— Тихо.

У залі Ліліт поставила свічку назад.

Пальцем торкнулася застиглого воску на щоці ляльки.

— Значно краще.

Ти божевільна.

— А тепер прибери краплю зі столу.

Вальтерія повернулася.

Рука потягнулася до тканини.