ЖІНКА З МИНУЛОГО

Жінка чудово розуміла: довго залишатися в цьому замку вона не зможе.

Навіть попри турботу Міланії, попри зачинені вікна гостьової кімнати й тишу коридорів, вона не почувалася тут у безпеці. Надто багато чужих очей. Надто багато запитань, які поки що ніхто не наважувався поставити вголос.

А головне — Вальтерії не було.

Де вона, що з нею сталося і чи повернеться вона взагалі, жінка не знала.

Минуло кілька днів.

За цей час сили поступово поверталися. Вона вже могла довго стояти біля вікна, ходити кімнатою, а одного ранку навіть відмовилася від допомоги Міланії, коли та принесла черговий відвар.

— Вам усе ще потрібен спокій, — наполягала дівчина.

— Я достатньо відпочила.

Міланія хотіла заперечити, але лише поставила чашку на столик.

— Я піду до селища. Трав майже не залишилося. Вже вечір, але до опівночі постараюся повернутися

Жінка кивнула.

— Добре.

Вона дочекалася, доки кроки Міланії стихнуть у коридорі.

Потім ще трохи посиділа біля вікна.

Не рухалася.

Не поспішала.

Лише дивилася, як унизу дівчина проходить через подвір’я, перекидається кількома словами з вартовим біля воріт і зрештою зникає за кам’яною огорожею.

Тоді жінка підвелася.

Її обличчя змінилося.

Не зовні.

Просто з нього зникла та втомлена безпорадність, яку останні кілька днів бачили всі довкола.

Настав час.

Вона тихо прочинила двері.

Коридор був порожнім.

Перш ніж вийти, жінка прислухалася.

Десь далеко дзенькнуло металом.

Хтось із вартових розмовляв на першому поверсі.

Ще далі грюкнули двері.

Вона рушила.

Не до центральних сходів.

Туди було надто небезпечно.

За кілька днів у замку вона встигла запам'ятати значно більше, ніж могла припустити Міланія. Хто й коли змінює варту. Якими коридорами найчастіше ходять слуги. Які двері залишають незамкненими. Де за старими гобеленами ховаються вузькі проходи між крилами замку.

Здавалося, вона вивчала це місце не вперше.

Заднє крило майже не використовували.

Саме туди вона й прямувала.

Спустившись вузькими сходами, жінка притиснулася до стіни.

Попереду почулися кроки.

Вона завмерла.

До неї наближався вартовий.

Відстань скорочувалася.

Десять кроків.

Вісім.

Шість.

Жінка швидко глянула довкола.

Сховатися було ніде.

Поряд стояла лише стара висока завіса, що закривала невелику нішу в стіні.

Вона ковзнула за неї в останню мить.

Вартовий пройшов зовсім близько.

Настільки, що вона чула дзенькіт пряжки на його поясі.

Зупинився.

Жінка не дихала.

Кілька довгих секунд нічого не відбувалося.

Потім чоловік рушив далі.

Лише коли звук його кроків остаточно розчинився вдалині, вона вийшла зі схованки.

До виходу залишалося зовсім трохи.

Внизу були старі службові двері, якими майже ніхто не користувався. За ними — невеликий внутрішній двір, а далі ліс.

Свобода.

Жінка прискорила крок.

Двері вже були перед нею.

Вона простягнула руку до засуву.

— Куди ж це ви?

Її пальці завмерли.

Повільно вона озирнулася.

У кінці коридору стояв вартовий.

Не той, якого вона щойно оминула.

Інший.

Чоловік дивився на неї насторожено.

— Вам не можна залишати замок.

Жінка нічого не відповіла.

— Міланія сказала, що ви ще надто слабкі. Повертайтеся до кімнати.

Вона опустила руку від дверей.

Вартовий підійшов ближче.

— Ви мене чуєте?

— Чую.

Її голос тепер звучав інакше.

Низько.

Холодно.

Чоловік зупинився.

— Тоді ходімо.

— Ні.

— Пані, я не хочу застосовувати силу.

Вона повільно підняла очі.

— Замовкни.

Щось у цьому слові змусило вартового відступити.

Він сам не зрозумів чому.

Лише відчув, як по спині пробіг холод.

Жінка зробила крок до нього.

І тоді її втомлений людський вигляд почав змінюватися.

Найперше — очі.

Їхній звичайний колір потьмянів, поступаючись неприродному темному блиску. Погляд став гострішим, хижим, зовсім не схожим на погляд виснаженої незнайомки, яку кілька днів тому принесли до замку майже непритомною.

Вартовий зблід.

— Що ви…

Жінка трохи усміхнулася.

І цього було достатньо.

Під верхньою губою блиснули подовжені ікла.

Чоловік витріщився на неї.

— Вампір…

Він різко розвернувся.

— Варта!

Не встиг.

Жінка була біля нього раніше, ніж його голос встиг рознестися коридором.

За мить усе стихло.

Вартовий більше не кликав на допомогу.

Коли жінка відступила, він нерухомо залишився біля стіни, а на кам'яній доріжці повільно розповзалася темна пляма.

Вона дивилася на нього без жалю.

Лише з роздратуванням.

— Я ж просила замовкнути.

Десь нагорі грюкнули двері.

Її погляд миттєво піднявся.

Часу більше не було.

Жінка відчинила задні двері й вийшла назовні.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Вона завмерла.

Після кількох днів у замкненій кімнаті ніч здавалася майже живою.

Ліс шумів за стінами замку.

Низько над деревами висів місяць.

Жінка заплющила очі й повільно вдихнула на повні груди.

Нарешті.

Та, кого вартові вважали нещасною випадковою мандрівницею, більше не існувала.

Перед замком стояла вампірша.

І не просто вампірша.

Ліора.

Так.

Ви не помилилися.

Та сама Ліора.

Жінка, яку колись знали як звичайну селянку.

Жінка, яка багато років тому народила дівчинку на ім'я Вікторія.

Дівчинку, котру світ згодом дізнається під зовсім іншим ім'ям.