ЖІНКА БЕЗ ІМЕНІ

Ліліт ще довго не могла заспокоїтися після своєї нової гри.

У її голові народжувалися дедалі дивніші ідеї щодо Марі. Вона дивилася на Вальтерію вже не як на живу істоту, а як на рідкісну іграшку, якій можна наказати що завгодно й отримати абсолютну покору.

Ліліт уже збиралася придумати нову забаву, коли важкі двері зали відчинилися.

На порозі з’явився Дракула.

— Люба, розважаєшся?

Ліліт повільно обернулася.

— Так. І мушу визнати, сьогодні вона мене зовсім не розчарувала.

Дракула перевів погляд на Вальтерію.

Навіть здалеку було видно, що графиня встигла добряче награтися зі своїм подарунком. Волосся ляльки вже не лежало рівними пасмами, а на її обличчі залишилися тонкі сліди від грубих дотиків Ліліт.

Дракула тихо засміявся.

— Бачу, ти й справді весело провела час.

— Я тільки почала.

— Залиш трохи на завтра.

Ліліт незадоволено глянула на нього.

— Чому?

Він підійшов ближче.

— Тому що я пропоную тобі прогулянку.

Графиня підняла брову.

— Прогулянку?

— Ніч сьогодні надто гарна, щоб провести її в замку.

Ліліт кілька секунд дивилася на нього, а потім усміхнулася.

— Із задоволенням.

Вона підійшла до Вальтерії.

— Ну що, Марі… твій час на сьогодні закінчився.

Мене звати Вальтерія.

Звісно, Ліліт цього не почула.

Вона наказала ляльці підійти до високої шафи біля стіни.

Дверцята відчинилися.

Всередині було темно.

— Заходь.

Тіло Вальтерії слухняно ступило вперед.

Ні.

Ще один крок.

Темрява ковтнула її.

Ліліт зачинила двері й повернула ключ.

— Спи добре, Марі.

Ключ вона забрала із собою.

За кілька хвилин у залі знову стало тихо.

І лише за замкненими дверцятами шафи залишалася жива свідомість, приречена дивитися в суцільну темряву.

Ліс зустрів Дракулу й Ліліт запахом мокрого листя.

Ніч була холодною.

Низькі хмари час від часу закривали місяць, і тоді дерева перетворювалися на величезні чорні постаті.

Ліліт ішла трохи попереду.

Тут вона почувалася інакше.

Вільніше.

Саме ці місця колись були для неї майже другим домом. Вона знала старі стежки, зарослі галявини, місця, де між деревами найгустіше лягав туман.

Раптом вона зупинилася.

— Дракуло.

Він глянув на неї.

Ліліт дивилася вниз.

— Поглянь.

На мокрому листі виднілися темні краплі.

Вони тягнулися далі між деревами.

Дракула нахилився.

Провів пальцями поруч зі слідом, не торкаючись його.

— Кров.

Ліліт усміхнулася.

— Я вже це зрозуміла.

— Може, звір.

— А може, людина.

В її голосі відразу з’явилася зацікавленість.

Дракула випростався.

Вдихнув нічне повітря.

Потім ще раз.

І рушив уперед.

— Ходімо.

Ліліт пішла слідом.

Темні краплі вели їх дедалі глибше в ліс.

Подекуди слід майже зникав під мокрим листям, потім знову з’являвся на камінні чи корінні дерев.

— Хтось ішов довго, — зауважив Дракула.

— І був поранений.

Вони продовжили шлях.

Та раптом слід обірвався.

Просто посеред стежки.

Ліліт насупилася.

— Дивно.

Дракула оглянув землю.

Нічого.

Жодної краплі далі.

Ні ліворуч.

Ні праворуч.

Наче той, кому належала кров, просто зник.

— Цікаво, — тихо промовив він.

Ліліт зітхнула.

— Залиш.

— Тебе це не дивує?

— Дивує. Але я не збираюся витрачати всю ніч на чужі сліди.

Вона повернулася в напрямку далеких вогнів.

— Тим більше неподалік є місце значно цікавіше.

Дракула подивився туди ж.

Селище.

— Ходімо.

Коли вони вийшли до перших будинків, Ліліт глибоко вдихнула.

Очі її одразу змінилися.

— Ми так давно тут не були.

Вона повільно облизнула губи.

— Я вже почала сумувати за цим місцем.

Дракула усміхнувся.

— За будинками?

— За тим, що живе всередині них.

Вона знову вдихнула.

— Тут завжди пахне людьми.

На вулицях майже нікого не було.

Селище вже знало, що після заходу сонця краще залишатися за замкненими дверима.

Та цієї ночі хтось порушив правило.

Попереду почувся голос.

— Допоможіть!

Дракула зупинився.

Ліліт теж.

— Ти це чув? — прошепотіла вона.

— Ще й як.

— Допоможіть! Хто-небудь!

Десь біля краю дороги лежав чоловік.

Він ледве рухався й намагався привернути увагу мешканців.

Дракула усміхнувся.

— О, Ліліт. Поглянь. Там хтось дуже хоче, щоб його знайшли.

Вона вдивилася в темряву.

— Так ось звідки кров?

Дракула похитав головою.

— Навряд.

— Чому?

— Слід починався надто далеко. Він би сюди не дістався.

Ліліт поглянула назад, у бік лісу.

— Тоді чия вона?

— Ось це вже цікаве питання.

Чоловік знову закричав:

— Допоможіть!

Дракула рушив до нього.

Ліліт — слідом.

Коли чоловік побачив їх, на його обличчі спочатку з’явилося полегшення.

Лише на мить.

Потім він упізнав Дракулу.

— Ні…

Дракула зупинився поруч.

— А хто це тут у нас?

— Прошу… — чоловік намагався відсунутися. — Допоможіть мені.

Ліліт засміялася.

Тихо.

Потім голосніше.

Дракула приєднався до неї.

Їхній сміх пронісся вулицею, і кілька ворон, що сиділи на даху старої будівлі, зірвалися в ніч.

Ліліт присіла поруч із чоловіком.

— Ти справді думаєш, що ми прийшли тебе рятувати?

Вона торкнулася пальцем його підборіддя, змушуючи підняти голову.

Чоловік відсахнувся.

І саме тоді позаду скрипнули двері.