МАРІОНЕТКА

Ліліт не могла натішитися новою забавкою.

Вона ходила навколо Вальтерії повільно, майже урочисто, розглядаючи її так, ніби Дракула щойно подарував їй щось надзвичайно рідкісне. У світлі свічок обличчя Вальтерії здавалося неприродно гладким, майже порцеляновим, а відкриті очі блищали склом.

Дракула спостерігав за результатом із неприхованим задоволенням.

— Ну що ж, Ліліт… — промовив він нарешті. — Забирай її. Розважайся, поки мене не буде.

Очі графині одразу спалахнули.

— О так… — протягнула вона. — У мене вже безліч ідей щодо цієї…

Ліліт зробила паузу, навмисно змушуючи Вальтерію чекати.

— …ляльки.

Я не лялька.

Вальтерія закричала ці слова подумки.

Так голосно, що їй самій здавалося — стіни мали б здригнутися.

Але в кімнаті не пролунало нічого.

Ліліт підійшла ще ближче.

— Вальтерія… — задумливо повторила вона. — Ні.

Вона скривила губи.

— Занадто величне ім’я.

Її пальці ковзнули по волоссю Вальтерії. Ліліт підняла кілька пасом, пропустила їх між пальцями, потім узяла лялькове обличчя в долоні й повернула трохи праворуч, потім ліворуч.

Наче вибирала місце для нової прикраси.

— Королева Вальтерія… — насмішкувато промовила вона. — Як урочисто.

Прибери від мене руки.

— Але яка ти тепер королева?

Ліліт нахилилася так близько, що Вальтерія бачила власне відображення в її зіницях.

Нерухоме.

Бліде.

Чуже.

— Ти всього лише річ.

Усередині Вальтерії щось обірвалося.

Не тому, що вона повірила.

А тому, що її тіло не могло навіть здригнутися від цих слів.

Ліліт замислилася.

— Треба дати тобі нове ім’я.

Вона відійшла на крок.

Подивилася ще раз.

І усміхнулася.

— Марі.

Що?

— Так. Марі.

Ліліт задоволено кивнула сама собі.

— Значно краще. Просто. Миленько. Саме так і повинні називати ляльку.

Мене звати Вальтерія.

— Марі, — повторила Ліліт голосніше.

ВАЛЬТЕРІЯ.

— Запам’ятай.

Я ВАЛЬТЕРІЯ.

Дракула тихо засміявся.

— Думаю, всередині вона зараз із тобою сперечається.

Ліліт повернулася до нього.

— Тим цікавіше.

Вальтерія хотіла кинутися на неї.

Хотіла вчепитися пальцями в її шию.

Хотіла бодай відвернути голову.

Але залишалася стояти.

Нерухома.

Замурована у власному тілі.

Саме так вона тепер себе й відчувала.

Наче її душу втиснули всередину порцелянової оболонки, а зверху залили холодним воском. Вона бачила крізь скляні очі. Чула кожен звук. Відчувала кожен дотик.

Але між її думкою і тілом більше не існувало дороги.

Вона могла наказувати собі рухатися скільки завгодно.

Тіло слухало лише їх.

Дракула рушив до дверей.

— Я повернуся пізніше.

Ліліт навіть не глянула на нього.

Вона була занадто захоплена Марі.

— Не поспішай.

Дракула зупинився на порозі.

— І не зламай її.

Ліліт повільно повернула голову.

— Нічого не обіцяю.

Двері зачинилися.

Невдовзі Ліліт наказала перенести Вальтерію до великої зали.

Слуги прийшли мовчки.

Але їхні погляди говорили більше за слова.

Один із чоловіків, побачивши Вальтерію, зблід.

Інший відразу опустив очі.

Вони знали.

У замку вже всі знали.

Це була не просто дивна лялька, яку графиня отримала від Дракули.

Перед ними стояла королева.

Та сама Вальтерія, ім’я якої ще кілька днів тому вимовляли з пошаною.

Тепер її переносили коридорами, наче дорогу річ.

— Це справді вона?.. — прошепотіла одна зі служниць, коли вони проходили повз.

— Мовчи.

— Але очі…

— Я сказав, мовчи.

Вальтерія чула все.

Я тут.

Служниця дивилася просто на неї.

Допоможи мені.

Їхні погляди зустрілися.

На секунду Вальтерія відчула божевільну надію.

Ти бачиш мене. Ти ж бачиш.

Служниця здригнулася.

А потім швидко відвернулася.

Надія згасла.

Ніхто не чув її.

Ніхто не знав, що за скляним поглядом досі жила людина.

А в замку Вальтерії тієї ночі було неприродно тихо.

У коридорах більше не поспішали слуги.

Не лунали голоси.

Не грюкали двері.

Більшість людей розійшлися до своїх домівок у селищі, не знаючи, чи повернеться їхня королева взагалі.

Залишилися лише вартові.

Вони змінювали один одного біля воріт і час від часу дивилися в темряву.

Ніхто не знав, де Вальтерія.

Ніхто не знав, що саме в цю мить вона була зовсім недалеко.

Жива.

Свідома.

І абсолютно безсила.

Ліліт чекала у великій залі.

Вона сиділа на високому кріслі біля каміна, ліниво крутячи келих у пальцях.

Коли двері відчинилися, вона відразу підняла голову.

— Нарешті.

Слуга поставив Вальтерію перед нею.

— Можете бути вільні.

Чоловік уклонився.

— Так, графине.

— І ще дещо.

Він зупинився.

Ліліт повільно поставила келих.

— Нехай ніхто не сміє мене турбувати.

— Зрозумів.

Двері зачинилися.

Клац.

І вони залишилися самі.

Ліліт кілька секунд сиділа нерухомо.

Потім підвелася.

— Ну що, Марі…

Не називай мене так.

— Давай трохи розважимося.

Вона підійшла до Вальтерії.

Її пальці знову торкнулися волосся.

Цього разу Ліліт різко смикнула одне пасмо.

Вальтерію пронизав біль.

Усередині вона скрикнула.

Зовні — нічого.

Ліліт завмерла.

Подивилася їй в очі.

І повільно усміхнулася.

— Ти це відчула.

Ні.