В ТІЛІ ПОРЦЕЛЯНОВОЇ ЛЯЛЬКИ

Вальтерія не одразу зрозуміла, що ритуал закінчився.

Спочатку їй здалося, що вона просто осліпла.

Навколо була дивна темрява — не та, що приходить разом із ніччю, а густа, безмежна, позбавлена навіть відчуття простору. Вона не розуміла, стоїть чи лежить. Не відчувала холодної підлоги під ногами. Не чула власного дихання.

А потім десь далеко з’явилося світло.

Свічка.

Вальтерія побачила її крізь власні очі.

І тільки тоді усвідомила найстрашніше.

Очі були відкриті.

Вона бачила.

Отже, не осліпла.

Тоді чому я не можу поворухнутися?

Вальтерія спробувала підняти руку.

Нічого.

Ще раз.

Підніми руку.

Пальці навіть не здригнулися.

Вона захотіла повернути голову.

Не змогла.

Заплющити очі.

Не змогла навіть цього.

Паніка накрила її миттєво.

— Ні…

Принаймні вона була впевнена, що сказала це.

Але кімната залишилася тихою.

Жодного звуку.

Ні.

Вальтерія закричала.

Закричала так голосно, як тільки могла.

Та крик існував лише всередині неї.

Ніхто його не почув.

Ліліт стояла просто перед нею й усміхалася.

Дракула повільно прибирав зі столу ритуальні речі, наче щойно завершив звичайну роботу.

А Вальтерія кричала.

Знову.

І знову.

І знову.

Беззвучно.

Випустіть мене.

Нічого.

ДРАКУЛО!

Він навіть не підняв голови.

Тільки тоді вона остаточно зрозуміла.

Її тіло більше не було тілом.

Принаймні не для неї.

Воно перетворилося на оболонку.

На холодну порцелянову ляльку, усередині якої хтось замкнув живу душу й викинув ключ.

Вона бачила світ крізь скляні очі цієї ляльки.

Чула крізь її вуха.

Але не могла наказати їй навіть моргнути.

І найжахливішим було те, що вона все ще відчувала себе Вальтерією.

Пам’ятала свій замок.

Свою корону.

Міранду.

Себастіяна.

Пам’ятала, ким була.

Просто більше не могла довести це нікому.

Дракула нарешті підійшов до неї.

Провів долонею перед її обличчям.

Очі Вальтерії не відреагували.

Він усміхнувся.

— Ідеально.

Я тебе ненавиджу.

На губах не з’явилося навіть тіні руху.

Ліліт обійшла Вальтерію по колу.

Повільно.

З цікавістю.

Наче справді розглядала нову річ.

Вона торкнулася її волосся.

Підняла одне пасмо.

Відпустила.

Вальтерія хотіла відсахнутися.

Її тіло залишилося нерухомим.

— Вона все розуміє? — запитала Ліліт.

Дракула глянув на Вальтерію.

— Думаю, так.

Ліліт усміхнулася ще ширше.

— О.

Вона нахилилася до самого обличчя Вальтерії.

— Тоді це значно цікавіше.

Не торкайся мене.

Ліліт провела пальцем по її щоці.

Вальтерія відчула дотик.

Саме це змусило її внутрішньо похолонути.

Вона могла відчувати.

Відчувати все.

Але не могла відповісти.

Не могла відсмикнутися.

Не могла навіть показати, що їй страшно.

Її обличчя залишалося абсолютно спокійним.

Ліліт випросталася.

— Вона схожа на справжню ляльку.

Дракула тихо засміявся.

Потім повернувся до дружини.

— Ну що, люба…

Він кивнув у бік Вальтерії.

— Тримай свою нову забавку.

На обличчі Ліліт з’явилося майже щире захоплення.

Вона кілька секунд мовчала, не відводячи від Вальтерії очей.

А тоді сказала:

— Знаєш…

Ліліт підійшла ще ближче.

— У дитинстві в мене було багато ляльок.

Вальтерія слухала.

Не могла не слухати.

— Порцелянові. У дорогих сукнях. Зі скляними очима.

Ліліт легко торкнулася підборіддя Вальтерії й повернула її голову вбік.

Не руками.

Одним тихим наказом:

— Подивися на мене.

Тіло Вальтерії слухняно повернуло голову.

Всередині вона кричала.

НЕ СМІЙ.

Ліліт засміялася.

— Я завжди любила змінювати їм зачіски. Одяг. Садити їх туди, де мені хотілося.

Її погляд став темнішим.

— Але вони швидко мені набридали.

Дракула сперся рукою об край столу.

— Ця не набридне.

— Чому?

— Бо ця лялька пам’ятає, що колись була королевою.

Усмішка Ліліт завмерла.

Потім стала повільнішою.

Значно страшнішою.

— Тоді…

Вона знову подивилася Вальтерії в очі.

— Це буде моя найулюбленіша забавка.

Я не твоя забавка.

Вальтерія намагалася поворухнути хоча б пальцем.

Один.

Лише один.

Давай.

Вся її свідомість зосередилася на правій руці.

Поворухнися.

Нічого.

Ліліт відійшла на кілька кроків.

— Підійди до мене.

Ні.

Тіло Вальтерії рушило.

Один крок.

Другий.

Третій.

Вона відчувала кожен рух.

Але жодного не робила сама.

Саме так, мабуть, почувалася лялька, коли невидима рука тягнула її за нитки.

Вальтерія зупинилася перед Ліліт.

— На коліна.

НІ.

Її коліна почали згинатися.

Ні. Ні. Ні.

Вона намагалася боротися.