ПО ТОЙ БІК ПОКОРИ

Їй навіть на мить здалося, що мовчання між Дракулою та Ліліт лякало її менше, ніж те, що вона побачила в очах графині.

Там була не просто злість.

Не образа за втечу.

Не бажання помсти.

Ліліт дивилася на Вальтерію з дивним нетерпінням — так дитина могла б дивитися на подарунок, який їй поки що не дозволяли відкрити.

У кімнаті зависла тиша.

Полум’я в каміні потріскувало, відкидаючи довгі тіні на стіни.

Дракула неквапливо підвівся зі свого крісла.

Вальтерія стежила за кожним його рухом.

Він підійшов до неї так близько, що між ними залишилося лише кілька кроків.

— Влада, — промовив він. — Королівство. Корона. Перемога над тими, хто роками вважав тебе недостатньо сильною.

Він обійшов її, ніби розглядав щось, що вже належало йому.

— Усе це ти отримала завдяки мені.

Вальтерія різко повернула голову.

— Я тебе не просила.

Дракула зупинився.

— Що?

— Я не стояла перед тобою на колінах. Не благала дати мені силу. Не вимагала твого персня. Це ти знайшов мене. Ти запропонував угоду.

На губах Дракули з’явилася ледь помітна усмішка.

— Яка ж ти наївна.

Вальтерія мовчала.

— Просто як твоя мати.

Її обличчя миттєво змінилося.

— Не смій говорити про мою матір.

— Чому?

— Вона була королевою. Вона виховала мене. Завдяки їй я стала тією, ким є.

Дракула тихо засміявся.

— Я говорю не про ту жінку, яка дала тобі титул.

Вальтерія зблідла.

Він нахилився ближче.

— Я говорю про ту, яка дала тобі життя.

Вальтерія стиснула щелепи.

— Ліора була звичайною селянкою. Людиною, яка все життя намагалася отримати те, що їй не належало.

— Замовкни.

— І ти дуже на неї схожа.

— Я сказала, замовкни.

— Та сама жага до чужої сили. Та сама впевненість, що можна взяти бажане й не заплатити.

Вальтерія відчула, як усередині підіймається лють.

Ще мить — і вона забула б, перед ким стоїть.

Саме тоді Ліліт втомлено зітхнула.

— Годі цих балачок, Дракуло.

Обидва подивилися на неї.

Графиня сиділа, відкинувшись на спинку крісла.

На її губах грала ледача усмішка.

— Ти затягуєш найцікавіше.

Дракула кілька секунд дивився на дружину.

Потім усміхнувся.

— Ти права, люба.

Від цього звертання Вальтерії стало ще тривожніше.

Дракула знову повернувся до неї.

— Від сьогодні ти будеш нам служити.

— Можеш навіть не мріяти.

— Я не сказав, що ти матимеш вибір.

Вальтерія завмерла.

Ліліт підвелася.

Повільно підійшла ближче.

— Не як звичайна служниця, — додав Дракула. — Це було б надто нудно.

Він торкнувся пальцем її підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Я зроблю з тебе дещо значно цікавіше.

Вальтерія відступила.

Уперше за всю розмову її впевненість похитнулася.

— Що ти маєш на увазі?

Дракула не відповів одразу.

Це було гірше за будь-яку відповідь.

— Від сьогодні, — нарешті промовив він, — ти станеш нашою маріонеткою.

Тиша.

Вальтерія дивилася на нього, не кліпаючи.

Ліліт тихо засміялася.

Спочатку ледве чутно.

Потім голосніше.

— О, мені вже подобається.

Вальтерія перевела на неї погляд.

— Ви обоє божевільні.

— Можливо, — легко відповіла Ліліт.

Вальтерія знову подивилася на Дракулу.

— Тоді краще просто забери моє життя.

Його усмішка зникла.

— Ні.

Одне коротке слово.

— Чому?

— Бо це надто просто.

— Дракуло—

Він підніс палець до її губ.

— Більше ні слова.

Вальтерія різко відсахнулася.

Дракула навіть не звернув уваги.

— Варто!

Двері відчинилися майже одразу.

До кімнати ввійшов один з охоронців.

— Вивести її.

Вальтерія обернулася.

— Не торкайся мене.

— І зв’язати, — спокійно додав Дракула.

Вона різко повернула голову.

— Ти не посмієш.

— Уже посмів.

— Дракуло!

— Заберіть її.

Двері зачинилися за Вальтерією.

Ще кілька секунд із коридору було чути її обурений голос.

Потім усе стихло.

Дракула повернувся до Ліліт.

Графиня вже усміхалася.

— Ну? — запитав він. — І як тобі мій задум?

Ліліт підійшла до нього.

— Чудовий.

— Я знав, що тобі сподобається.

— Особливо та частина, де вона все розумітиме.

Дракула глянув на неї.

Ліліт повільно провела пальцем по краю келиха.

— Але нічого не зможе зробити.

На кілька секунд вони замовкли.

А потім обоє усміхнулися.

Опівночі замок став неприродно тихим.

Вальтерія вже не знала, скільки годин провела сама.

Руки були стягнуті темною мотузкою, а навколо панувала така тиша, що вона почала чути слабке гудіння в стінах.

А потім — кроки.

Двоє.

Вона одразу зрозуміла.

Двері відчинилися.

Першою увійшла Ліліт.

— Ну привіт.

Вальтерія відвернула голову.

Ліліт усміхнулася.

— А я вже встигла за тобою скучити.

— Не можу сказати того самого.

— Шкода.

За нею увійшов Дракула.

І щойно Вальтерія побачила те, що він ніс із собою, її холодна впевненість зникла.

На невеликій дерев’яній таці лежали дивні речі.

Почорнілий срібний дзвоник.

Довга червона нитка.

Старе овальне дзеркало, поверхня якого була настільки темною, що майже не відбивала світла.

Кілька висушених чорних троянд.

Чаша з попелом.

А посередині — старий козячий череп із довгими вигнутими рогами.

Між ними була закріплена тонка чорна свічка.

Вальтерія дивилася на нього кілька секунд.

— Що це?

Дракула поставив тацю на стіл.