ЗА ДВЕРИМА ЧУЖОГО ЗАМКУ

— Ну привіт, — голос Дракули спокійно розітнув нічну тишу. — Далеко зібралася?

Вальтерія завмерла.

Ще мить тому їй здавалося, що вона нарешті вирвалася. Що темний ліс сховав її, заплутав слід, подарував хоча б кілька хвилин переваги.

Тепер ця надія здавалася майже насмішкою.

Дракула стояв просто перед нею, перегородивши єдину стежку. Він не поспішав наближатися. Не погрожував. Навіть не виглядав розлюченим.

І саме це лякало найбільше.

На його обличчі застигла ледь помітна усмішка людини, яка весь цей час знала, чим закінчиться погоня.

Вальтерія повільно відступила на крок.

— Відійди.

Дракула тихо засміявся.

— Ти досі розмовляєш зі мною наказами?

— Я сказала, відійди.

— А я думав, після всього, що сталося, ти навчишся хоча б трохи обережності.

Вальтерія стиснула кулаки.

Вона швидко оглянула простір навколо.

Ліворуч — густі зарості.

Праворуч — стрімкий схил.

Позаду…

Вона раптом почула дихання.

Повільне.

Холодне.

Зовсім близько.

Вальтерія різко обернулася.

Ліліт стояла за кілька кроків.

Каштанове волосся розсипалося по плечах, на губах грала задоволена усмішка, а в очах ще залишався той самий небезпечний блиск, з яким вона переслідувала Вальтерію крізь увесь ліс.

— Знову зустрілися, — тихо промовила графиня.

Вальтерія відступила.

Але тепер відступати було нікуди.

Попереду — Дракула.

Позаду — Ліліт.

Ліліт зробила крок.

Потім ще один.

Її усмішка зникла.

— Цього разу ти вже нікуди не втечеш.

Вона різко рушила вперед.

— Ліліт.

Одного слова вистачило.

Графиня зупинилася так раптово, ніби натрапила на невидиму стіну.

Вальтерія перевела погляд на Дракулу.

Він навіть не підвищив голосу.

— Не чіпай її.

Ліліт повільно повернулася до чоловіка.

— Навіщо ти мене зупинив?

— Бо я так сказав.

— Вона вкусила мене.

— Я бачу.

— Вона втекла з власного замку, змусила мене ганятися за нею по всьому лісу і тепер ти кажеш мені просто стояти?

Дракула підійшов ближче.

— Ліліт. Вгамуйся.

Її очі спалахнули обуренням.

— Я цілком спокійна.

— Саме тому я й знаю, що ти зараз зробиш дурницю.

Ліліт примружилася.

Дракула перевів погляд на Вальтерію.

— Ми не можемо просто так із нею покінчити.

Вальтерія насторожилася.

Ці слова зовсім не принесли полегшення.

Навпаки.

— Чому? — запитала Ліліт.

Дракула мовчав кілька секунд.

— Бо вона мені ще потрібна.

Щось у животі Вальтерії неприємно стиснулося.

Потрібна.

Після всього, що він уже зробив із нею, це слово не могло означати нічого доброго.

Ліліт дивилася на чоловіка ще кілька секунд. Було видно, що рішення їй не подобається.

Та зрештою вона відступила.

— Добре.

Погляд її ковзнув до Вальтерії.

— Але наступного разу не зупиняй мене.

Дракула нічого не відповів.

Лише кивнув у бік стежки.

— Ходімо.

Вальтерія не рушила.

— Я нікуди з тобою не піду.

Він повернувся.

— Підеш.

— Ні.

Дракула зробив крок до неї.

Його голос залишався спокійним.

— Можеш піти сама. А можеш змусити мене вести тебе силою. Мені байдуже.

Вальтерія дивилася на нього з ненавистю.

А потім — на Ліліт.

Та лише чекала приводу знову почати погоню.

Вибору не було.

— Ненавиджу вас обох.

Ліліт усміхнулася.

— Нарешті хоч у чомусь ми зійшлися.

Дорога назад здавалася Вальтерії нескінченною.

Дракула йшов попереду.

Ліліт — позаду.

Їй не залишали навіть найменшої можливості зникнути між деревами.

Вальтерія кілька разів уповільнювала крок, придивляючись до хащів, шукаючи хоча б один шанс.

Щоразу Дракула, навіть не обертаючись, промовляв:

— Навіть не думай.

На третій раз вона не витримала.

— У тебе очі на потилиці?

— Ні.

Він продовжував іти.

— Просто ти дуже передбачувана, коли боїшся.

Вальтерія різко зупинилася.

— Я тебе не боюся.

Тепер Дракула все-таки озирнувся.

Кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Звичайно.

Ліліт тихо засміялася позаду.

Вальтерія стиснула зуби й рушила далі.

Дощ, що почався ще раніше, знову посилився. Краплі збиралися на її волоссі, холодними струмками стікали по обличчю. Після погоні ноги ледве слухалися, а кожен крок відгукувався втомою.

Та вона не дозволяла собі показати слабкість.

Не перед ними.

Особливо не перед ними.

Нарешті між деревами з’явився замок Дракули.

Темний.

Величезний.

З вікнами, схожими на порожні очниці.

Вальтерія зупинилася біля воріт.

Їй не хотілося заходити.

Минулого разу вона ледве вибралася звідси живою.

Тепер її приводили назад добровільно чи ні — це вже не мало значення.

— Заходь, — сказав Дракула.

— Я пам’ятаю дорогу.

— Тоді не змушуй мене повторювати.

Важкі ворота зачинилися за ними.

Звук залізного засуву відгукнувся всередині Вальтерії неприємним передчуттям.

Слуги, побачивши їх, миттєво зупинилися.

Потім їхні погляди перейшли на Вальтерію.

Вона була мокра від дощу, виснажена, з розпатланим волоссям, але все ще тримала голову високо.

Дракула звернувся до двох охоронців:

— Відвести її до нижньої кімнати.

Вальтерія різко повернулася.

— Я не твоя полонянка.

— Відтепер саме так.

— Я королева.

Дракула наблизився.

— У своєму замку.

Його голос став тихішим.

— Тут твої титули нічого не вирішують.

Вальтерія хотіла відповісти, але він уже повернувся до охоронців.