В ОБІЙМАХ ТЕМРЯВИ

Вальтерія завмерла.

За дверима знову запала тиша.

Така глибока, що вона чула власне дихання.

Ще вчора вона сиділа на троні, віддавала накази, вирішувала долі інших і була переконана, що її ім’я вже саме по собі є силою. Вона була королевою. Їй корилися вампіри, її боялися вороги, за її спиною стояла ціла династія.

Але зараз усе це здавалося майже смішним.

Бо по той бік дверей стояла Ліліт.

Графиня Дракули.

Одна з тих, чиї імена існували задовго до того, як Вальтерія отримала свою корону.

І вперше за довгий час Вальтерія змушена була визнати те, чого ненавиділа найбільше:

перед Ліліт вона була слабшою.

З коридору долинули поспішні кроки.

— Графине! — почувся голос Себастіяна. — Зупиніться!

Потім ще кілька голосів.

Вампіри замку все-таки наважилися піти за нею.

— Вам не дозволено перебувати тут!

Ліліт навіть не обернулася.

Її долоня все ще лежала на дверях.

— Я сказала востаннє…

Вона нахилилася трохи ближче.

— Вальтеріє.

Тиша.

Вальтерія стиснула кулаки.

Відповідати не можна.

Можливо, якщо мовчатиме…

— ВАЛЬТЕРІЄ!

Голос Ліліт прогримів підземеллям так, що полум’я кількох смолоскипів у коридорі здригнулося.

І тоді щось у ній змінилося.

Зникла усмішка.

Зникла майже грайлива цікавість, з якою вона досі шукала Вальтерію.

Її обличчя стало нерухомим.

Холодним.

Очі потемніли, але в самій їхній глибині з’явився дивний вогонь — не буквальне полум’я, а той хижий блиск, який попереджав краще за будь-які слова.

Себастіян зробив крок уперед.

— Графине, відійдіть від дверей.

Ліліт повільно повернула до нього голову.

— Або що?

Він замовк.

Лев і Оскар переглянулися.

Ніхто не відповів.

Ліліт ледь усміхнулася.

— Саме так.

Вона знову повернулася до дверей.

— Не змушуй мене робити це, Вальтеріє.

За ними — мовчання.

Ліліт втратила терпіння.

Її пальці стиснули край старих дверей.

Дерево скрипнуло.

Спочатку тихо.

Потім гучніше.

Вальтерія відступила.

— Ні…

Ще один тріск.

Стара конструкція здригнулася.

— Графине! — знову вигукнув Себастіян.

Він спробував схопити Ліліт за плече.

Навіть не встиг.

Вона різко скинула його руку й одним рухом відкинула від себе.

Себастіян ударився об стіну й важко опустився на підлогу.

Лев рушив до неї.

— Не треба!

Ліліт навіть не подивилася.

— Ще один крок — і наступного разу я не стримуватимусь.

Він зупинився.

Тиша тривала лише секунду.

Ліліт знову взялася за двері.

Цього разу дерево не витримало.

Різкий тріск розітнув коридор.

Вальтерія відскочила назад.

Двері розчинилися.

У проході стояла Ліліт.

Кілька секунд жодна з них не рухалася.

Погляди зустрілися.

Ліліт першою усміхнулася.

— Знайшла.

Вальтерія випросталася.

Незважаючи на слабкість.

Незважаючи на біль.

Незважаючи на те, що кожна частина її тіла наказувала тікати.

— Вийди з мого замку.

Ліліт тихо засміялася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти ледве стоїш.

Вальтерія нічого не відповіла.

Ліліт зробила крок у кімнату.

— І все одно наказуєш мені піти?

Ще крок.

— Мені починає подобатися твоя впертість.

— А мені починає набридати твоя присутність.

Усмішка Ліліт стала ширшою.

— Тоді спробуй мене вигнати.

Вальтерія не чекала.

Вона кинулася першою.

Ліліт ледве встигла відхилитися.

У вузькій кімнаті здійнявся хаос.

Стілець перекинувся.

Стара свічка впала на камінь.

Дві вампірші рухалися настільки швидко, що Себастіян і решта бачили лише уривки.

Вальтерія намагалася атакувати різко, не залишаючи суперниці часу відповісти.

Але Ліліт була швидшою.

Сильнішою.

Досвідченішою.

Вона ухилялася майже без зусиль.

Наче не билася.

Наче вивчала її.

Вальтерія знову кинулася вперед.

Цього разу Ліліт перехопила її руку.

Стиснула.

Вальтерія різко звільнилася й відступила.

— Непогано, — промовила Ліліт.

Вальтерія важко дихала.

— Замовкни.

— Але ти вже втомилася.

— Я сказала — замовкни!

Вальтерія знову атакувала.

Ліліт відбила удар.

Ще один.

Ще.

І раптом різко штовхнула її назад.

Вальтерія ледве втрималася на ногах.

На секунду кімната попливла перед очима.

Ліліт це помітила.

— Гадаєш, зможеш мене здолати?

В її голосі звучала майже весела іронія.

Вальтерія випросталася.

— Краще здайся сама, — продовжила Ліліт, — ніж із моєю допомогою.

— Нізащо.

І саме тоді Вальтерія зрозуміла:

перемогти її тут вона не зможе.

Не сьогодні.

Тож зробила єдине, що залишалося.

Різко кинулася до виходу.

Ліліт не одразу рушила слідом.

Лише повернула голову.

— Справді?

Вальтерія вже мчала коридором.

Ліліт усміхнулася.

— Хочеш погратися? Ну...нехай

І зникла.

Вальтерія бігла так швидко, як дозволяло виснажене тіло.

Коридори миготіли перед очима.

Сходи.

Зали.

Ще один коридор.

Слуги розбігалися з дороги.

— Ваша величносте?!

— Геть!

Вона не пояснювала.

Не зупинялася.

Головне — вибратися із замку.

У лісі буде більше місця.

Більше шансів загубитися.

Позаду нічого не було чути.

Це лякало ще сильніше.

Вальтерія вибігла у двір.

Ворота були відчинені.