ПОВЕРНЕННЯ ЛІЛІТ

Дракула зрозумів, що все скінчилося, ще до того, як відчинив двері.

Він не чув крику. Не бачив того, що відбувалося всередині. Та щось невловиме змінилося в самому замку. Наче старі кам’яні стіни, які століттями зберігали чужі таємниці, раптом видихнули після довгого очікування.

Полум’я свічок уздовж коридору хитнулося.

На якусь мить стало неприродно тихо.

Дракула завмер перед дверима.

Він чекав на цей момент довше, ніж будь-хто міг собі уявити.

Повільно повернув ключ.

Замок клацнув.

Двері відчинилися.

І Дракула не рушив із місця.

Перед ним стояла вона.

Ліліт.

Місячне світло проникало крізь високе вікно й лягало на її бліде обличчя. Довге каштанове волосся хвилями спадало на плечі, торкалося світлої тканини її вбрання й поблискувало міддю там, де його досягало полум’я свічок.

Вона була саме такою, якою він пам’ятав її.

І водночас зовсім іншою.

Століттями Дракула дивився на її нерухоме обличчя, переконуючи себе, що одного дня знайде спосіб змусити її знову розплющити очі.

Тепер ці очі дивилися просто на нього.

— Ліліт…

Її ім’я прозвучало майже беззвучно.

Дракула зробив крок уперед.

Його холодна незворушність, яка так довго була частиною його самого, раптом зникла.

— Я зміг.

Ліліт мовчала.

Він наблизився ще на крок.

— Ти чуєш мене?

Її погляд не змінився.

Дракула усміхнувся.

— Я все-таки повернув тебе.

Він кинувся до неї й міцно обійняв.

На одну коротку мить для нього перестало існувати все.

Не було Віктора.

Не було помсти.

Не було угод, крові, років пошуків і незліченних ночей у порожньому замку.

Не було століть.

Була тільки вона.

Ліліт.

Та жінка, заради якої він відмовився змиритися навіть зі смертю.

Та минуло кілька секунд, і Дракула відчув щось дивне.

Вона не обіймала його у відповідь.

Її руки залишалися нерухомими.

Він повільно відсторонився.

— Ліліт?

Вона навіть не дивилася на нього.

Її погляд ковзнув йому за спину.

На холодній кам’яній підлозі серед почорнілих лоз лежала Вальтерія.

Чорні троянди навколо її тіла вже втрачали свою неприродну красу. Пелюстки повільно опадали на камінь, а шипи, що зовсім недавно обплітали її, тепер лежали нерухомо.

Вальтерія не подавала жодних ознак життя.

Ліліт дивилася на неї довго.

Надто довго.

— Чому саме вона?

Дракула змінився в обличчі лише на мить.

— Так треба було.

— Це все?

— А що ти хочеш почути?

Ліліт перевела погляд на нього.

— Що її смерть була необхідною?

— Саме так.

— Для мене?

Дракула підійшов ближче.

— Для нас.

Вона нічого не відповіла.

Її погляд знову повернувся до Вальтерії.

— Я не пам’ятаю її.

— І не повинна.

— Але вона померла, щоб я стояла тут.

Дракула мовчав.

Ліліт ледь нахилила голову.

— Ти справді не змінився.

Він усміхнувся.

— А ти хіба хотіла, щоб я змінився?

Цього разу в її очах промайнуло щось знайоме.

Дуже коротко.

Ледь помітно.

Але Дракула це побачив.

І цього йому вистачило.

Він покликав слуг.

Двоє чоловіків з’явилися біля дверей майже одразу. Обидва завмерли, побачивши Ліліт.

Один навіть мимоволі відступив.

Про графиню вони знали лише з історій.

Зі старих розповідей, які в замку передавали пошепки.

Жінка, що стояла перед ними, мала бути мертвою вже багато років.

— Не витріщайтеся, — холодно промовив Дракула.

Слуги миттєво опустили голови.

Він кивнув у бік Вальтерії.

— Заберіть її.

— Куди, пане?

Дракула перевів погляд на тіло.

На його обличчі не було ані жалю, ані сумніву.

Для нього Вальтерія вже виконала свою роль.

— У ліс.

Слуга нерішуче запитав:

— Поховати?

— Ні.

Дракула підійшов до Ліліт.

— Залиште там.

— Просто… залишити?

Дракула повільно повернув голову.

Одного погляду вистачило, щоб слуга пошкодував про своє запитання.

— Так само, як колись залишили її матір.

— Зрозумів, пане.

Вальтерію підняли з холодної підлоги.

Її тіло винесли за двері.

Через кілька секунд кроки слуг розчинилися в коридорі.

Ліліт дивилася їм услід.

— Жорстоко.

Дракула усміхнувся.

— Ти колись любила в мені цю рису.

Вона повільно повернулася до нього.

— Колись я любила в тобі багато дивних речей.

— Значить, нам буде що згадати.

Він не хотів відпускати її від себе тієї ночі.

Наче боявся, що варто залишити Ліліт саму хоча б на хвилину — і смерть знову забере її туди, звідки він так довго намагався її повернути.

Дракула відвів її до старих покоїв.

Її покоїв.

Двері туди не відчинялися багато років.

Ніхто не мав права переступати цей поріг.

Навіть слуги.

Всередині все залишалося майже таким, яким було за життя Ліліт.

Темно-бордові штори спадали від самої стелі.

На туалетному столику лежала срібна щітка.

Поруч стояла маленька скринька з прикрасами.

На камінній полиці застиг старовинний годинник, який давно перестав відраховувати час.

Ліліт повільно увійшла.

Її пальці ковзнули по спинці крісла.

Потім по дерев’яній поверхні столу.

Вона торкалася речей обережно, наче боялася зруйнувати власні спогади.

— Ти все залишив.

Дракула стояв позаду.

— А навіщо було щось змінювати?

Ліліт узяла зі столу невеликий медальйон.

Відкрила його.

Всередині був старий портрет.

Вони вдвох.

Дракула стояв позаду неї, поклавши руку їй на плече.