НЕБЕЗПЕЧНО БЛИЗЬКО

Бібліотека Академії Блеквуд завжди здавалася Ембер найзатишнішим місцем у всій академії, особливо у вечірні години, коли більшість студентів уже розходилися по своїх кампусах, залишаючи після себе лише приглушені голоси, шелест сторінок і тихе потріскування старовинного каміна біля центральної стіни. Високі книжкові полиці сягали майже самої стелі, а крізь готичні вікна проникало останнє вечірнє світло, яке лягало довгими тінями на дерев'яні столи. Ембер сиділа за одним із дальніх столиків, підібгавши під себе ногу, і вже близько години намагалася зосередитися на книжці, яку взяла для підготовки до наступного заняття. Її темне волосся спадало на плечі, кілька пасом постійно вибивалися з-за вуха, змушуючи дівчину раз у раз прибирати їх рукою, а поруч лежали розгорнутий зошит, ручка й чашка давно охололої кави. Вона саме перегортала чергову сторінку, коли телефон, який лежав біля книжки, раптом завібрував. Ембер машинально потягнулася до нього, очікуючи побачити повідомлення від когось зі знайомих, проте, щойно екран засвітився, її пальці завмерли.

Невідомий номер.

Повідомлення складалося лише з одного короткого речення.

«Чекаю тебе у тебе вдома».

Дівчина перечитала його ще раз, сподіваючись, що неправильно зрозуміла зміст, однак слова залишалися незмінними. Її погляд повільно перемістився на номер відправника, але той нічого їй не говорив. Усередині щось неприємно стиснулося. Хто це міг бути? Звідки ця людина знала, де вона живе? І, найголовніше, звідки їй було відомо, що Ембер зараз перебуває в бібліотеці? Дівчина відчула, як пальці мимоволі міцніше стискають телефон, а думки починають хаотично змінювати одна одну. Вона підняла голову й озирнулася навколо, намагаючись не привертати уваги, проте бібліотека здавалася абсолютно звичайною: кілька студентів працювали за столами, бібліотекарка щось записувала у своєму журналі, а біля вікна двоє дівчат тихо обговорювали домашнє завдання. Вона повільно видихнула, заблокувала телефон і поклала його на стіл, хоча тепер уже не могла прочитати жодного рядка. У голові крутилися десятки запитань, але відповідей не було, і найбільше її лякала сама думка про те, що хтось міг без її відома опинитися в її кімнаті.

Вона могла б звернутися до охорони академії, зателефонувати комусь зі знайомих або хоча б повідомити адміністрацію кампусу, однак натомість кілька хвилин просто сиділа нерухомо, намагаючись повернути собі звичний спокій. Ембер не любила демонструвати страх. Особливо тоді, коли навіть не розуміла, перед ким саме повинна його відчувати. Зрештою вона зібрала свої речі, поклала телефон до кишені пальта й підвелася з-за столу. Виходячи з бібліотеки, дівчина тримала обличчя незворушним, хоча кожен крок у напрямку кампусу лише посилював дивне відчуття тривоги.

Вечірнє повітря було прохолодним, а територію академії поступово огортала темрява. Ліхтарі вздовж доріжок уже світилися, відкидаючи на мокру після денного дощу бруківку бліді жовті відблиски. Ембер йшла швидше, ніж зазвичай, час від часу перевіряючи телефон, але нових повідомлень більше не надходило. Коли вона нарешті дісталася свого кампусу, то зупинилася перед дверима й на мить заплющила очі. Можливо, це просто чийсь дурний жарт. Ця думка не надто допомогла, але принаймні дала змогу зробити наступний крок.

Вона піднялася сходами, дістала ключі й відчинила двері своєї кімнати.

— Ти довго збиралася повертатися.

Ембер завмерла. У кімнаті горіло лише невелике світло біля дивана, і спочатку вона побачила чоловічий силует, що розташувався в її улюбленому кріслі з такою невимушеністю, ніби перебував у власній вітальні. Проте щойно очі звикли до напівтемряви, дівчина впізнала знайомі риси обличчя.

Коул Фергюсон.

Він сидів, відкинувшись на спинку крісла, тримаючи одну руку на підлокітнику, а іншою повільно крутив між пальцями телефон. На ньому була чорна сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками, а темне волосся виглядало так, ніби він кілька разів нервово проводив крізь нього рукою. Проте найбільше Ембер здивувало його обличчя. Нижня губа була розбита, на вилиці залишився темний слід від синця, а біля брови виднілася подряпина. Щоправда, рани вже почали затягуватися, і це виглядало настільки неприродно швидко, що дівчина мимоволі затримала на них погляд.

Тепер їй стало зрозуміло, чому Коул пропускав кілька занять і чому останнім часом його так рідко можна було побачити в академії.

— Ти... — вона зачинила за собою двері, не відводячи від нього погляду. — Що ти тут робиш?

— Як бачиш, чекаю на тебе.

— Це я вже зрозуміла, генію. Я питаю, як ти сюди потрапив?

Коул ледь помітно посміхнувся.

— Не так уже й складно, якщо подумати. Ти не надто багато розповідаєш про своє оточення, мало з ким спілкуєшся поза академією, а люди, які знають тебе достатньо добре, не становлять особливо великого кола. До того ж ти не надто ускладнюєш життя тим, хто хоче тебе знайти.

Ембер повільно підняла брови.

— Тобто ти зараз пояснив мені, що витратив час на те, щоб з'ясувати, де я живу, а потім без запрошення проник до моєї кімнати?

— Якщо тобі так подобається формулювання, то так.

— Ти взагалі нормальний?

— Не пам'ятаю, щоб ти колись високо оцінювала мій психічний стан.

— Коуле!

— Ембер.

Вона роздратовано скинула сумку на стілець і зробила кілька кроків у його бік.

— Ти не міг просто написати мені й попросити зустрітися, як нормальна людина? Обов'язково було влаштовувати цей цирк із загадковими повідомленнями та несподіваними появами?

— Судячи з твого обличчя, повідомлення спрацювало.

— Ти справді зараз жартуєш?

— А що мені залишається?

Ембер кілька секунд мовчки дивилася на нього, а потім її погляд знову повернувся до його обличчя.

— Що з тобою сталося?

Коул перестав крутити телефон і поклав його на підлокітник.

— Зараз це не має значення.

— Не має значення? У тебе розбита губа, синці по всьому обличчю, а ти сидиш у моїй кімнаті й розповідаєш мені, що це не має значення?