Новий однокурсник

Минуло кілька днів відтоді, як на Ембер напали в темному провулку, але спогади про ту ніч нікуди не зникли. Фізично вона вже оговталася: синці на зап'ясті майже зійшли, подряпини загоїлися, а неприємний біль у плечі більше не нагадував про себе. Вона повернулася до звичного розкладу, відвідувала заняття, виконувала завдання й навіть намагалася переконати себе, що все поступово стає на свої місця. Проте всередині щось змінилося.

Тепер Ембер мимоволі озиралася, коли чула кроки за спиною, насторожувалася від різких звуків і не любила залишатися на самоті в темних коридорах. Навіть звичайна прогулянка територією академії, яка раніше здавалася їй цілком безпечною, тепер вимагала певних зусиль. Вона почала помічати те, на що раніше ніколи не звертала уваги: надто довгі погляди незнайомців, дивну поведінку окремих студентів, постаті, що затримувалися біля виходу з корпусу. А ночі стали ще гіршими.

Кошмари повторювалися майже щоразу. Істоти з викривленими обличчями, криваві сцени, людські крики й ті самі червоні очі, які тепер переслідували її не лише уві сні. Інколи вона прокидалася серед ночі з відчуттям, ніби хтось стоїть біля її ліжка, і довго не наважувалася заплющити очі знову. Найбільше її лякало те, що напад у провулку був надто схожим на те, що вона бачила уві сні. Чоловік із червоними очима, неприродна сила, дивна темна імла навколо його тіла… Усе це не могло бути випадковістю. І ще був той незнайомець. Ембер кілька разів намагалася згадати його обличчя, відтворити в пам'яті голос і ту дивну манеру дивитися на неї, ніби він знав набагато більше, ніж говорив. Вона навіть ловила себе на думці, що хотіла б знову його побачити, хоча не могла пояснити навіщо. Можливо, щоб нарешті отримати відповіді. А можливо, тому, що його поява стала єдиним моментом тієї ночі, коли вона відчула себе в безпеці.

Цього ранку Ембер прокинулася раніше за будильник. Кілька хвилин лежала нерухомо, дивлячись на стелю, а потім відкинула ковдру й підвелася. На вулиці було похмуро, за вікном повільно кружляв сніг, а темні силуети дерев ледь проглядалися крізь ранковий туман. Вона прийняла душ, висушила волосся й одягнулася для занять: темні штани, світлу сорочку та чорний жакет. Довге волосся залишила розпущеним, лише злегка розчесала його й нанесла трохи блиску на губи. Поглянувши на себе в дзеркало, Ембер задоволено кивнула власному відображенню. Принаймні зовні все було як завжди. Вона взяла сумку, перевірила, чи не забула телефон, і вийшла з кімнати.

До аудиторії дівчина прийшла за кілька хвилин до початку заняття. У коридорі вже зібралися студенти, які обговорювали домашні завдання, вихідні та новини академії. Ембер привіталася лише з тими, хто звернувся до неї першим, і зайшла всередину. Вона обрала своє звичне місце на задній парті біля вікна, поклала сумку на підлогу, дістала зошит і ручку. За кілька хвилин аудиторія майже повністю заповнилася, а професор Гаррісон, як завжди, з'явився рівно вчасно.

— Доброго ранку, — привітався він, поклавши папку на стіл. — Сподіваюся, вихідні не надто відволікли вас від навчання. Хоча, знаючи деяких із вас, не маю особливих ілюзій.

Кілька студентів засміялися.

— Сьогодні ми продовжимо розглядати економічні та політичні механізми формування впливових династій. Минулого заняття ми говорили про спадковий капітал, а сьогодні перейдемо до питання, яке часто залишається поза увагою: як саме родини зберігають владу протягом кількох поколінь.

Ембер відкрила зошит і приготувалася занотовувати. Проте лекція тривала недовго. У двері аудиторії постукали. Професор підняв голову.

— Так, заходьте.

Двері відчинилися, і на порозі з'явився молодий чоловік. Ручка завмерла між пальцями Ембер. Вона впізнала його миттєво. Хлопець був надзвичайно привабливим, настільки, що навіть у звичайній академічній формі виглядав так, ніби щойно зійшов із обкладинки дорогого журналу. Світле, майже попелясте волосся недбало спадало на чоло, контрастуючи з темними очима й надзвичайно блідою, порцеляновою шкірою. Його риси були правильними й виразними, з гострими вилицями, чіткою лінією щелепи та губами, на яких застигла ледь помітна самовпевнена усмішка. Він мав високий зріст, широкі плечі й струнку, добре складену фігуру. Темний академічний жакет сидів на ньому бездоганно, біла сорочка була розстебнута на верхній ґудзик, а краватка недбало послаблена. Але справа була не лише в зовнішності. Від нього йшла дивна енергетика — холодна, владна, майже відчутна фізично. Він не виглядав розгубленим новачком, який уперше потрапив до незнайомої аудиторії. Навпаки, тримався так, ніби вже давно належав цьому місцю, а всі присутні просто мали звикнути до його появи.

Ембер відчула, як усередині щось неприємно стиснулося. Це був він. Той самий незнайомець із провулка. Той, хто врятував її від двох нападників, а потім зник, залишивши після себе більше запитань, ніж відповідей.

— Перепрошую за запізнення, професоре, — промовив хлопець.

Його голос був низьким, трохи хриплуватим і напрочуд спокійним.

— Нічого страшного. Ви, мабуть, наш новий студент?

— Саме так.

Професор узяв зі столу кілька аркушів.

— Шановні студенти, маю представити вам нового однокурсника. Від сьогодні до нашої групи приєднується Коул Фергюсон. Він нещодавно переїхав до Шотландії зі своєю родиною й продовжить навчання в Блеквуді.

По аудиторії прокотився тихий шепіт.

— Фергюсон? — прошепотіла дівчина за сусідньою партою. — Це ті самі Фергюсони?

— А які ще? — відповіла її подруга. — Їхня родина володіє половиною готельного бізнесу в Європі.

— Я чула, що вони ще мають інвестиційні компанії.

— І нерухомість. Дуже багато нерухомості.

Професор тим часом продовжив:

— Родина Коула має давні зв'язки з кількома європейськими фінансовими структурами. Їхні інвестиції охоплюють готельний бізнес, нерухомість, банківський сектор і низку міжнародних проєктів. Батько Коула, лорд Александру Фергюсон, очолює одну з найбільших приватних інвестиційних груп Східної Європи, а його мати походить із відомої румунської родини, яка протягом багатьох поколінь підтримувала освітні та культурні установи.