Частина сьома

– Ну, привіт, Маріє. – Відповів з грубим голосом Вільям. Його посмішка була натягнута на обличчі, наче в психа.
– Щ-що ти хочеш від мене? – Марія відійшла від Афтона на декілька кроків назад. 
– Щоб ти не слухала цих діток. Вони невдахи і не потребують життя, – відповів Вільям і діставши ніж із кишені, почав продивлюватися його.
– Там мій внук, Вільяме! – Із криком відповіла Марія. Але раптом дівчина замітила невдоволене лице і злість одночасно на лиці фіолетового. Чоловік дивився у праву сторону, видаючи звук, який нагадував рик, а потім утік в протилежну сторону. Подивившись туди, дівчина охнула. Напроти неї стояла чорна  фігура, біля якої стояли діти, які пропали безвісти. Серед них стояв Данилко і тільки повторював:
– Блакитний, блакитний, блакитний! 
Марія не розуміла, що він має на увазі, але вона відійшла від фігури, коли побачила, що його чи її очі засяяли блакитним, холодним, але серйозним і гордим поглядом...

– Ви знаєте хто він був? – запитав у бабусі Джейк, на що та помахала легенько головою:
– Якби знала, то б сказала, але я не бачила обличчя тої фігури. Вибач.
– Все добре, бабусю. Слухайте, а є тут могила тих дітей? – різко запитав Джейк у сіроокої.
– Ні, синку. Якби були то б батьки давно заспокоїлися б. Але зараз невідомо де ті тіла поділися. Вільяма посадили із-за вбивства своєї жінки, але суд не знає, що він убив і діточок... Мій Данилко, онучок. – Джейк відразу відчув як щось вдарило в його серці. Йому було боляче дивитися на бабусю, яка втратила свого внука, якого так вона любила. Блакитноокий піднявся і підійшов до бабусі, обійняв її. Він розумів, що якби він був на місці одного із дітей, то його мати відчувала б те саме, що і ця маленька жіночка. І обіймаючи бабусю, він задумався:
– "Я знайду тих дітей. Обіцяю. Я піду в ту піцерію працювати щоб дізнатися правду. Виновний буде покараний назавжди," – очі хакера засіяли злістю. Злість за вбивство невинних дітей. Він помститься за них. Якою б ціною це б не коштувало...