Розділ 19

Швидка мчала крізь місто, проблискові маячки освітлювали темний зимовий вечір. Роуз сиділа біля матері, стискаючи її холодну руку, намагаючись знайти хоч якусь надію.

— Мамо, будь ласка, тримайся, — прошепотіла вона, не стримуючи сліз.

Приїхавши до лікарні, медики швидко винесли місіс Рейд із машини й повезли її в реанімаційне відділення.

— Вам треба зачекати тут, — сказав один із лікарів, зупиняючи Роуз біля дверей реанімації.

— Але що з нею? Скажіть хоч щось! — майже кричала Роуз, її голос тремтів від страху.

— Ми зробимо все, що зможемо, — запевнив лікар, перш ніж двері за ним зачинилися.

Роуз залишилася сама в коридорі, стискаючи руки, ніби намагаючись втримати себе від розпаду. Через кілька довгих хвилин до неї підійшов лікар із серйозним виразом обличчя.

— Ви родичка?

— Так, я її донька. Що з моєю мамою? — голос Роуз був сповнений тривоги.

— Ваша мама в критичному стані. Ми зробили все можливе, але зараз вона в комі, — тихо відповів лікар.

Світ навколо Роуз почав розпливатися. Вона ледь втрималася на ногах, відчуваючи, як під нею немов би хитається земля.

— У комі... — прошепотіла вона, намагаючись зрозуміти, як це могло статися.

Лікар поклав їй руку на плече:

— Вона в надійних руках. Зараз головне — чекати. Інколи пацієнти приходять до тями, але це може зайняти час.

Роуз лише кивнула, не в змозі знайти слова. Вона опустилася на стілець у коридорі, закривши обличчя руками. Її розум метався між страхом за матір і думками про те, що могло її довести до такого стану.

"Я знайду того, хто це зробив, — подумала вона. — І він за все заплатить."

Роуз сиділа в коридорі лікарні, намагаючись зібратися з думками. Її телефон лежав у руці, вона знала, що повинна розповісти батькові. Вона набрала його номер, і через кілька секунд він відповів:

— Привіт, Роуз. Щось сталося? — його голос був спокійним, але в ньому відчувався легкий неспокій.

Роуз відчула, як горло стискається, і вона ледве змогла відповісти:

— Тату... мама. Вона в лікарні... — її голос затремтів.

— Що?! Що сталося? — голос батька став різким, повним тривоги.

— Вона... вона в комі, — прошепотіла Роуз, сльози почали котитися по її щоках. — Ми приїхали додому, а вона була на підлозі. Її хтось атакував... Тато, я не знаю, що робити...

На іншому кінці лінії запанувала тиша, яка здалася вічністю. Потім вона почула, як він глибоко вдихнув:

— Я вже їду. Буду в лікарні якомога швидше. Тримайся, Роуз. Я з тобою.

— Добре... — прошепотіла вона, ледве стримуючи ридання.

Розмова закінчилася, і Роуз залишилася одна. Її розум був переповнений думками, але тепер вона знала, що хоча б хтось із рідних буде поруч.

Роуз сиділа на лавці біля палати, коли почула, як кроки наближаються. Вона підвела очі й побачила свого батька, який швидко йшов до неї. Його обличчя було блідим, але рішучим.

— Доню, — сказав він, нахиляючись до неї й обіймаючи міцно. — Я тут.

Роуз міцно притиснулася до нього, сльози знову навернулися.

— Тато, я так переживаю. Я боюся... — прошепотіла вона.

— Все буде добре, я обіцяю, — м’яко сказав він, відпускаючи її й сідаючи поруч. Він на мить подивився в бік реанімації, а потім повернувся до Роуз.

— Ти повинна зараз подбати про себе. Їдь додому, відпочинь. Я залишуся тут і чекатиму новин.

— Але... — почала Роуз.

— Ніяких "але", — перебив її батько. — Ти втомлена, і якщо хочеш допомогти мамі, то повинна мати сили. Додому. Відпочинь. Якщо буде щось нове, я одразу подзвоню.

Роуз вагалася, але зрештою кивнула.

— Гаразд, — погодилася вона. — Але якщо щось зміниться, обіцяй, що одразу мені скажеш.

— Обіцяю, — запевнив її він.

Роуз ще раз обійняла батька, піднялася з лавки й пішла до виходу. У коридорі вона ще раз озирнулася, побачила, як її батько зосереджено дивиться на двері реанімації, і зрозуміла, що він буде поруч, що б не трапилося.

Роуз сіла в таксі й поїхала до своєї квартири, її думки були збентежені, а серце розривалося від переживань. Кожен проїжджий метр наче відносив її від матері, від того, що сталося. Вона знала, що повертається до місця, де все почалося — місце. Як тільки таксі зупинилося біля її дверей, Роуз вийшла і одразу побачила поліцію та двох чоловіків, які стояли поруч.

Містер Картнер та Джонсон, обидва виглядали серйозно, ніби очікували від неї якихось нових рішень. Вона помітила, що обидва дивилися на неї з турботою, але й уважно, наче чекаючи її наступного кроку.

Роуз тихо зайшла в квартиру, кожен її рух був обережним, неначе вона боялася, що заново натрапить на щось, що було забуте, на щось, що могло б принести більше болю. Вона пройшла через коридор, але її розум не міг заспокоїтися. Щось тут було не так. Їй не давало спокою відчуття, що відповідь все ще десь поруч, і вона була близька до того, щоб її знайти.

Вона зупинилася і замислилася. "Що тут є надзвичайного?" — запитала себе вона в розумі. І ось тоді, через кілька секунд мовчання, до неї прийшло розуміння.

Роуз відразу підійшла до містера Картнера і Джонсона, її голос був твердим і впевненим.

— Поїдьте зі мною в батьківський дім, — сказала вона.

Її слова звучали майже як наказ, але в них була і непохитна рішучість. Вона відчувала, що тільки разом вони можуть вирішити, що відбувається насправді, і що стоїть за цими дивними подіями. Містер Картнер та Джонсон переглянулися між собою, а потім погодилися, бачачи в її погляді всю серйозність ситуації.

— Звісно, Роуз, — сказав Картнер, уважно спостерігаючи за її настроєм. — Ми поїдемо з тобою.

— Ми поїдемо, — додав Джонсон, його голос був спокійним, але він не мав сумнівів у правильності рішення.

Роуз кивнула, і разом вони вирушили до батьківського дому, де, як вона відчувала, мала знайти важливу частину пазлу, що все ще залишалася не зібраною.