Розділ 10

Роуз повільно зайшла в ванну кімнату, відчуваючи, як її тіло все ще тримається в напрузі після всього, що сталося. Вона увімкнула воду і дала їй прогрітися, спостерігаючи, як пара піднімається в повітря, змішуючися з її зітханнями. Поступово, вода змивала з неї всю тяжкість пережитого, відчуття страху і незахищеності. Вона відчула, як тепло води проникає у її м’язи, заспокоюючи напругу.

Після того, як вона вийшла з ванни, Роуз загорнулася в м'який рушник і пішла до своєї кімнати. Там, у тиші і затишку, вона сіла на ліжко. Всі думки про те, що відбувалося, про загрози, розгадування слідів, все, що вона пережила, здавалися настільки важкими, що її свідомість не витримала. Втома взяла верх, і вона заснула.

Але ніч була не такою спокійною, як вона сподівалася. Вона прокинулась рано, відчуваючи, як її дихання стало важким, а серце билося швидше. Роуз не могла зрозуміти, що сталося, коли відчула, як повітря стало нестерпно тісним. Вона намагалася зробити глибокий вдих, але щось заважало їй дихати. В горлі ніби щось сиділо, важке, немов чужий тягар.

І в цей момент спала тиша її сну, замінившись кошмаром, який вразив її з усією силою. У темряві її кімнати знову постали картини, жахливі й реалістичні. Вона побачила, як містер Картнер лежить мертвий, його очі порожні, а на підлозі перед ним — голова. Це було те саме, що на той момент тримала у своїх руках вона — голова містера Джонсона.

Вона закричала, не в змозі дихати через цей страх. Роуз вискочила з ліжка, її серце билося, наче шалене. Вона прагнула хоч якось випустити те, що було в її грудях. Голос її, хриплий від переляку, рвався до вікна, в пошуках будь-якої допомоги.

Містер Картнер, почувши її крик, миттєво з'явився у дверях, схопивши її за плечі.

— Роуз, що сталося? — його голос був сповнений стурбованості. — Ти в порядку?

Вона дивилася на нього, не вірячи в реальність того, що відбувається. Мозок не міг зрозуміти, що знову стала реальністю, і що цей страшний сон був лише передчуттям чогось гіршого.

— Я… я бачила… бачила, як вас вбили, — ледь вимовила Роуз, відчуваючи, як її слова вивільняються, немов ріка, яка проривається через дамбу. — Я побачила голову! Вона була тут! В моїх руках! Це було так реалістично! Це не було сном!

Містер Картнер схилився до неї, підтримуючи її і намагаючись заспокоїти. Він стискав її плечі, мовивши спокійно:

— Це всього лише кошмар, Роуз. Ти зараз у безпеці. Це не сталося насправді.

Але навіть його слова не змогли відразу заспокоїти її. Роуз знову закричала від страху, бо перед її очима не зникала картина з того сну — вона все ще бачила все заново, майже відчуваючи, що це вже не був сон.

І, здається, цей жах буде переслідувати її не лише в снах.

Роуз не могла заспокоїтись. Її серце билося так швидко, що здавалося, ніби воно ось-ось вискочить із грудей. Вона сіла на ліжко, схопивши голову руками, намагаючись приборкати цей страх, що охопив її. Містер Картнер присів поруч, намагаючись бути максимально спокійним, але і сам помітив, як його серце б’ється швидше.

— Роуз, слухай мене, — його голос звучав низько і впевнено. — Це всього лише сон. Ти не повинна цього боятися.

Але слова, хоч і звучали заспокійливо, не могли розігнати те, що вона бачила. Вона повільно підняла очі на нього, її погляд був сповнений страху.

— Я бачила все, Містере Картнер. Я бачила, як ви померли. Я бачила голову містера Джонсона… — її голос тремтів, і в кожному слові була незбагненна тривога.

Він нахилився до неї ближче, кладучи руку на її спину, намагаючись на деякий час заспокоїти її присутністю.

— Ти в безпеці, Роуз. Ти в безпеці зараз, і я буду поруч, що б не сталося, — він намагався виглядати переконливо, але сам почувався не менш тривожно, ніж вона.

Вона вдихнула і, здавалось, потихеньку почала заспокоюватись. Вона не могла зрозуміти, чому цей сон був таким реалістичним і чому відчуття, що це не просто кошмар, не покидало її. Ніби вона знала, що цей страх, ці жахи справжніші за будь-який сон.

— Що мені робити, Містере Картнер? — запитала вона тихо, знову озираючись навколо, наче шукаючи підтвердження того, що їй не сняться моторошні картинки. — Мені не здається, що це просто сон. Я відчуваю, що це може статися насправді.

Містер Картнер розумів, що це вже не просто її кошмар. Вона була змучена, перелякана, і він знав, що їй потрібна підтримка. Він взяв її за руку, намагаючись дати відчуття захисту.

— Я не дозволю, щоб щось сталося з тобою, — відповів він впевнено. — Зараз важливо залишити все позаду. Ми знайдемо відповідь на те, що відбувається.

Роуз подивилась на нього, і в її очах з’явився той же самий страх, що вона відчувала в той момент, коли прокинулась від кошмару. Вона все ще відчувала, як серце калатає в грудях, і навіть слова підтримки не могли повністю вивести її зі стану паніки.

— Я не знаю, чому це сталося, але я відчуваю, що ми наближаємось до чогось дуже серйозного. Це не просто випадковість, — тихо сказала вона, ніби сама собі, але також маючи на увазі слова, які тільки що прозвучали.

Містер Картнер на деякий час замовк, обмірковуючи її слова. Вона була права — все, що відбувалося, не могло бути випадковим. Вони потрапили в серйозну гру, де не було місця для помилок.

— Ми знайдемо, що стоїть за цим, — сказав він, хоча в його голосі теж відчувалася невизначеність. — Але тобі потрібно трохи відпочити. Ми працюватимемо разом.

Роуз тільки кивнула, зітхаючи. Вона не могла просто забути цей кошмар, але розуміла, що зараз їй потрібна ясність і спокій, навіть якщо це був тимчасовий спокій. Вона лягла назад на подушку, відчуваючи, як її тіло знову наповнюється втомою.

Але страх і тривога не покидали її, і навіть після того, як вона заплющила очі, темні спогади продовжували не відпускати. Ще одне відчуття залишалося з нею — відчуття, що ця ніч була лише початком чогось набагато більшого і небезпечнішого.