Розділ 5

Емілія, сидячи поруч з мамою, почала сміючись розповідати про інцидент між батьком та містером Картнером. Вона описала, як тато, побачивши Роуз з викладачем, спочатку подумав, що це щось більше, ніж просто викладацькі відносини, і це викликало сміх у її голосі. Мама не змогла втриматися від сміху, і навіть тато, який зазвичай був серйозним, посміхнувся, розуміючи, що це все непорозуміння.

Роуз лише посміхнулася і знизала плечима, намагаючись не замислюватися над цією ситуацією. Ситуація була дійсно незручною, але вона була впевнена, що її тато не мав наміру зробити щось погане.

Вечір пройшов спокійно, після усіх веселих розмов і безтурботних моментів з родиною, Роуз відчула, що настав час трохи відпочити. Вона встала з-за столу, подякувала батькам за чудову вечерю, і пішла наверх до своєї кімнати.

Закривши двері за собою, вона сіла на ліжко і глибоко зітхнула. Роуз знову потрапила в свої думки, і хоч вона прагнула забути про всі неприємні ситуації, що сталися за день, її розум не давав їй спокою. Тіло, розслідування, таємниці — все це не відпускало її, як важка тінь.

Вона вирішила, що потрібно хоч на хвилину забути про це, тому ввімкнула улюблену музику і почала розслаблятися, намагаючись звільнити голову від зайвих думок.

Сидячи на ліжку, Роуз горнулася в теплу ковдру, тримаючи телефон у руках. Вона дивилась легку комедію, щоб відволіктися від всього, що сталося за день. Кілька разів посміхнулася від кумедних моментів у фільмі, аж раптом її телефон вібрував.

На екрані висвітилося нове повідомлення від містера Джонсона:

"Привіт, як ти?"

Роуз зупинила фільм і якийсь час дивилась на повідомлення. "Він швидкий," подумала вона. Усмішка з'явилася на її обличчі, але одночасно в голові почали прокручуватись думки: "Що відповісти? Чи взагалі варто?" Вона не хотіла створювати неправильне враження, але ігнорувати повідомлення теж не виглядало ввічливо.

Зрештою, Роуз набрала коротку відповідь:
"Привіт, все добре. А ти?"

Відправивши, вона відклала телефон і зробила ковток води, намагаючись заспокоїтися. Через кілька секунд телефон знову вібрував — містер Джонсон відповів:

"Радий, що все добре. Може, якось вип'ємо кави? Хотів би краще тебе дізнатись."

Роуз зітхнула, відчуваючи, як її серце трохи забилося швидше. Вона знала, що містер Джонсон фліртує з нею, але також розуміла, що їхнє спілкування може викликати неоднозначні ситуації. "Кава? Чому б і ні, але лише як колеги," подумала вона.

Вона відповіла обережно:
"Можливо, але не найближчим часом. Багато роботи. Дякую за пропозицію."

Телефон замовк, і вона знову повернулася до свого фільму. Роуз вирішила, що все це залишить на завтра — її голова вже була забита сьогоднішніми подіями.

Роуз закінчила перегляд комедії і відклала телефон убік. Її думки повернулися до всього, що сталося протягом дня. Справи ставали все заплутанішими, і навіть тепер, лежачи у власній кімнаті, вона не могла повністю відпустити те, що бачила в морзі та ті здогадки, які крутилися в голові.

Телефон знову завібрував. Роуз зітхнула, подумавши, що це знову містер Джонсон. Але коли взяла телефон, побачила повідомлення від незнайомого номера:
"Ти не знаєш, з чим граєшся. Відступи, поки не пізно."

Серце Роуз закалатало. Її пальці застигли над екраном. Вона перечитала повідомлення кілька разів, намагаючись зрозуміти, чи це чийсь дурний жарт, чи насправді щось серйозне.

Роуз відчула, як по спині пробіг холод. Вона набрала номер містера Картнера, хоча була пізня година. Поки телефон гудів у слухавці, її погляд ковзнув до вікна, за яким уже було темно.

— Роуз? — його голос звучав сонно, але з ноткою тривоги. — Щось сталося?

— Я отримала дивне повідомлення, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно, хоча голос тремтів. — Хтось написав, щоб я відступила.

— Від кого повідомлення? Номер знайомий?

— Ні, незнайомий.

Містер Картнер помовчав кілька секунд, а потім сказав:
— Заспокойся. Можливо, це просто жарт. Завтра покажи мені це повідомлення, ми розберемось. Закрий двері на замок і відпочинь.

Роуз кивнула, хоча він цього не бачив.
— Добре, дякую.

Завершивши дзвінок, вона відклала телефон і підійшла до дверей, перевіряючи замок. Потім заглянула у вікно, вдивляючись у темряву. Усе здавалося тихим, але відчуття тривоги не залишало її.

Це просто збіг, заспокоювала вона себе, хоча всередині з'явилася нова хвиля сумнівів. Хто написав це повідомлення? І чи було це пов’язано з розслідуванням?

Роуз вирішила не думати про це зараз. Завтра все стане ясніше. Вона залізла під ковдру, але сон більше не приходив.

Роуз тихо спустилася вниз, щоб нікого не розбудити. Дерев'яні сходи злегка скрипіли під її ногами, але в домі було тихо. Вона зайшла на кухню й помітила фото, яке висіло над холодильником.

На ньому вся сім’я виглядала щасливою. Її батько, з темним волоссям і яскраво-голубими очима, обіймав Емілію, яка успадкувала ці риси. Мати стояла поруч, її каштанове волосся гармоніювало з теплими карими очима, такими ж, як у самої Роуз. На фото вони всі сміялися, напевно, це був якийсь святковий день.

Роуз затримала погляд на своєму відображенні у склі холодильника. "Чому я не можу так спокійно жити, як інші?" – подумала вона, важко зітхаючи.

Відчуваючи, що тривога лише зростає, вона відчинила холодильник і дістала пляшку води. Випивши кілька ковтків, вона обперлася об стільницю й замислилась над повідомленням.

Якщо це попередження? Що, якщо я справді копаю не туди? — думки плуталися.

Вона підійшла до вікна й вдивлялася в темряву за ним. Їй здавалося, що там щось рухнулося, але, напевно, це просто гілка дерева похитнулася від вітру.

— Все нормально, Роуз, це просто втома, — тихо сказала вона собі, намагаючись заспокоїтись.

Однак у глибині душі вона відчувала, що це повідомлення — не просто дурний жарт.