Розділ 4

Роуз і Картнер зайшли до машини. Вона сіла на пасажирське сидіння, зачинила двері і тихо видихнула. На дворі моргало неонове світло, вказуючи на вхід до моргу. Картнер завів машину і кинув короткий погляд на Роуз.

— Містер Джонсон не здається, — сухо зауважив він, рушаючи з парковки.

Роуз підняла брову і скептично подивилася на нього.

— Ви це помітили? — з іронією відповіла вона.

— Трохи важко було не помітити, — посміхнувся Картнер. — Здається, він не звик отримувати відмови.

Роуз насмішливо пирхнула.

— Це ж треба мати таку впевненість, щоб запрошувати на побачення прямо на роботі, — сказала вона, глянувши у вікно. — До речі, як вам його пропозиція «написати»? Смішно, враховуючи, що він навіть мого номера не має.

Картнер тихо засміявся, і це був один із тих рідкісних моментів, коли його обличчя ставало трохи теплішим.

— Я б сказав, що це натякає на його самовпевненість, — додав він. — Хоча, може, він сподівається, що ви дасте йому свій номер добровільно.

Роуз скептично гмикнула, перехрестивши руки на грудях.

— Він може сподіватися далі, — відповіла вона з ноткою сарказму. — Я йому номер не дам. І взагалі, я тут не для цього.

Картнер кивнув, його погляд був спрямований на дорогу.

— Добре, що ви це розумієте, — сказав він серйозніше. — Тут важливо тримати професійну дистанцію. Особливо у вашій роботі.

Роуз замислилася над його словами, хоча не могла не відзначити, як легко вони з Картнером знайшли спільну мову.

В машині запанувала тиша. За вікном миготіли вогні нічного міста, а з радіо ледь чутно грала м’яка інструментальна музика. Роуз втупилася в руки, розмірковуючи над тим, як швидко змінилося її життя після того, як вона долучилася до цієї справи.

— До речі, місіс Рейд, — несподівано озвався Картнер, перериваючи її думки, — я ще не запитував: що ви думаєте про всі ці написи на тілах?

Роуз на секунду замислилася, перш ніж відповісти:

— Думаю, це щось особисте для вбивці. Кожне слово має своє значення, і вони явно не випадкові. Але щоб дізнатися, що саме стоїть за цим, треба копати глибше. Чи були ці люди дійсно винними, чи це лише чиясь версія правди?

Картнер кивнув, задумливо натискаючи на педаль газу.

— Мудрі слова, місіс Рейд. Сподіваюся, наші зусилля допоможуть розкрити цю справу.

Картнер і Роуз їхали мовчки ще кілька хвилин. За вікном мерехтіли вогні вітрин і вивісок, місто поступово занурювалося у спокій ночі.

— До речі, — озвався Картнер, ледь стримуючи усмішку. — Якби ви все ж погодилися на пропозицію містера Джонсона, що б ви йому сказали?

Роуз підняла одну брову, здивовано глянувши на нього.

— Ви серйозно питаєте? — відповіла вона, нахиливши голову. — Думаю, я б сказала щось типу: "Спочатку навчіться нормально формулювати запрошення, а потім уже запитуйте".

Картнер коротко засміявся.

— Жорстко, — зауважив він. — Хоча, можливо, він би цього заслуговував.

— Цілком, — відповіла Роуз, посміхаючись куточками губ. — А взагалі, я не дуже-то й вірю у такі «запрошення». Особливо від когось, хто працює у такій сфері, як ми.

Картнер кивнув, але не відповів. Виглядало так, ніби він розмірковував над її словами.

Коли вони зупинилися на червоному світлі, Роуз знову втупилася у вікно. Її думки поверталися до справи: до тіл, до написів, до тих деталей, які, здається, всі ще не помітили.

— Знаєте, — сказала вона, повертаючись до Картнера, — мені здається, що ми досі не зрозуміли основної ідеї вбивці. Наче все це лише частина якоїсь більшої гри.

— Можливо, — відповів він задумливо. — Але вбивця явно знає, що робить. Це не просто хаос. У кожній дії є логіка.

— Логіка або божевілля, — тихо додала Роуз.

Картнер кинув на неї швидкий погляд, але не відповів. Тиша знову заповнила машину, і вони продовжили свій шлях.

Невдовзі вони під’їхали до будинку Роуз. Картнер зупинив машину біля тротуару і вимкнув двигун.

— Дякую, що підвезли, — сказала Роуз, розстібаючи пасок безпеки.

— Завжди радий допомогти, — відповів Картнер. Він трохи нахилився вперед. — Спокійної ночі, місіс Рейд. І пам’ятайте: завтра університет.

Роуз посміхнулася.

— Спокійної ночі, містере Картнере. Не забудьте відпочити, хоча б трохи.

Вона вийшла з машини і, махнувши рукою, зникла у дверях будинку. Картнер ще кілька секунд дивився на її вхід, потім зітхнув і рушив далі в ніч, залишаючи за собою тишу спокійного передмістя.

Картнер і Роуз їхали мовчки ще кілька хвилин. За вікном мерехтіли вогні вітрин і вивісок, місто поступово занурювалося у спокій ночі.

— До речі, — озвався Картнер, ледь стримуючи усмішку. — Якби ви все ж погодилися на пропозицію містера Джонсона, що б ви йому сказали?

Роуз підняла одну брову, здивовано глянувши на нього.

— Ви серйозно питаєте? — відповіла вона, нахиливши голову. — Думаю, я б сказала щось типу: "Спочатку навчіться нормально формулювати запрошення, а потім уже запитуйте".

Картнер коротко засміявся.

— Жорстко, — зауважив він. — Хоча, можливо, він би цього заслуговував.

— Цілком, — відповіла Роуз, посміхаючись куточками губ. — А взагалі, я не дуже-то й вірю у такі «запрошення». Особливо від когось, хто працює у такій сфері, як ми.

Картнер кивнув, але не відповів. Виглядало так, ніби він розмірковував над її словами.

Коли вони зупинилися на червоному світлі, Роуз знову втупилася у вікно. Її думки поверталися до справи: до тіл, до написів, до тих деталей, які, здається, всі ще не помітили.

— Знаєте, — сказала вона, повертаючись до Картнера, — мені здається, що ми досі не зрозуміли основної ідеї вбивці. Наче все це лише частина якоїсь більшої гри.

— Можливо, — відповів він задумливо. — Але вбивця явно знає, що робить. Це не просто хаос. У кожній дії є логіка.

— Логіка або божевілля, — тихо додала Роуз.

Картнер кинув на неї швидкий погляд, але не відповів. Тиша знову заповнила машину, і вони продовжили свій шлях.

Невдовзі вони під’їхали до будинку Роуз. Картнер зупинив машину біля тротуару і вимкнув двигун.

— Дякую, що підвезли, — сказала Роуз, розстібаючи пасок безпеки.

— Завжди радий допомогти, — відповів Картнер. Він трохи нахилився вперед. — Спокійної ночі, місіс Рейд. І пам’ятайте: завтра університет.

Роуз посміхнулася.

— Спокійної ночі, містере Картнере. Не забудьте відпочити, хоча б трохи.

Вона вийшла з машини і, махнувши рукою, зникла у дверях будинку. Картнер ще кілька секунд дивився на її вхід, потім зітхнув і рушив далі в ніч, залишаючи за собою тишу спокійного передмістя.