Акт I

СЦЕНА 1: 1836 

ІНТ. ЇДАЛЬНЯ ЗАМКУ — ВЕЧІР 

Довгий дерев’яний стіл, поверхня якого вкрита подряпинами та засохлими плямами воску. Світло від десятків свічок коливається, кидаючи химерні тіні на кам’яні стіни. Запах старого дерева, м’яса й воску висить у повітрі, як важка хмара. 

На одному кінці столу — БЕЛЬ (17), худорлява, втомлена, але із вогнем у погляді. На іншому — ЧУДОВИСЬКО (Алекс, 36). Його обличчя приховане напівтемрявою, проте очі — жовтаві, блищать, як у звіра. 

Чудовисько розрізає шмат м’яса, повільно, з надмірною насолодою. Його пальці в крові. Він не дивиться на Бель, ніби вона не важливіша за стілець навпроти. 

БЕЛЬ
(із відразою, не торкаючись їжі)
Я не рабиня. 

ЧУДОВИСЬКО
(посміхається, не піднімаючи очей)
Ні. Рабині — дорожчі.
(робить ковток вина)
Твій батько продав тебе за три золоті.
(дивиться прямо)
Ти — річ. 

Мовчання. Лише стукіт виделки об тарілку. У Бель стискаються кулаки. 

БЕЛЬ
(тихо)
Ти — потвора. 

Вона хапає тарілку й різко кидає на підлогу. Гучний глухий гуркіт. Осколки. Її дихання прискорене. 

Чудовисько нарешті зупиняється. Повільно піднімає голову. Його очі палають у темряві, але обличчя залишається майже байдужим. 

ЧУДОВИСЬКО
(спокійно)
Усе, що ламається — залишається в замку.
(пауза)
Навіки. 

Тиша. Лише тріск свічки. Камера повільно від’їжджає — двоє за столом, між ними — пустота й холод. 

- 

СЦЕНА 2: 1817 

ІНТ. ПАЛАЦ, СПАЛЬНЯ МАТЕРІ — НІЧ 

Палац ще пишний, але фарба на стінах вже лущиться, а золоті візерунки на шторах виглядають блякло. Повітря — важке, застояне. Чути шепіт в коридорі. 

За зачиненими дверима АЛЕКС (17) — у нічній сорочці, босий. Його лице — юне, але вже загартоване презирством. Він притискається вухом до дверей. 

ПРИДВОРНА (О.С.)
…казали, вона знову вийшла вночі.
Кликала вовків... сміялася, як відьма. 

ІНШИЙ ГОЛОС (О.С.)
І куди поділися ті двоє слуг? Випарувались?
Або... з’їдені? 

Алекс відступає, спина — пряма, щелепа стискається. Потім — голос ізсередини. 

МАТИ (О.С.)
(тихо, як стогін)
Алексе... синку... 

Він вагається, потім відкриває двері. Спальня напівтемна. Завіси опущені, свічка майже догоріла. На ліжку — МАТИ (бл. 40), красива, але бліда. Очі блищать як скло, волосся розпатлане, тіло пітніє у шовках. Її руки відкриті — запрошують до обіймів. 

На шиї — виразні сліди укусів, червоні й дикі, не схожі на людські. 

МАТИ
(шепоче)
Ти мій вовк…
(усміхається)
Не дай їм знищити нас… Ми — сильніші за них… 

Алекс робить крок назад. Її очі — блискучі, божевільні. 

МАТИ
(стискає груди, шепоче майже в трансі)
Я породила тебе… з дикого... з нічного...
Ти — мій єдиний... 

Вона починає сміятись — сміх тихий, задушений. Алекс стоїть, зблідлий. Він дивиться на неї, як на щось чужорідне й водночас рідне. 

АЛЕКС
(ледь чутно)
Ти хвора... 

Він виходить. Камера затримується на обличчі матері — вона ніби пестить повітря, де стояв син, її губи шепочуть:
МАТИ
...мій вовче... 

- 

СЦЕНА 3: 1836 

ІНТ. БІБЛІОТЕКА ЗАМКУ — ДЕНЬ 

Сонячне світло пробивається крізь брудні вікна, розбивається на пилюку. Величезні книжкові шафи простягаються вгору, як стіни храму. Повітря сухе, наче бібліотека давно не знала подиху живої душі. 

На кількох полицях — горщики з трояндами, недоглянуті, але ще квітучі. Пелюстки злегка зів’ялі, деякі вже темніють, наче ввібрали кров. 

БЕЛЬ стоїть біля великого столу. В її руках — стара книга в шкіряній палітурці, обгоріла по краях. Вона розгортає її. Ілюстрація: чудовисько з рогами, покаране за свої гріхи. 

ТЕКСТ У КНИЗІ (О.С.)
"…і прокляття впало на того, хто вчинив насильство. Воно зробило його шкіру шорсткою, а душу — безмовною." 

ЧУДОВИСЬКО (О.С.)
(тихо, ззаду)
Ти віриш у казки? 

Бель здригається, але не закриває книгу. Повільно повертається до нього. Він стоїть у тіні між шаф, майже зливається з ними. Лише очі блищать. 

БЕЛЬ
Я вірю в людей.
(пауза)
Але ти — не людина. 

Мовчання. Між ними — кілька кроків. Він робить один. 

ЧУДОВИСЬКО
Можливо, я просто гріх у плоті.
(усміхається)
Цікаво, що саме тебе цікавить про мене? 

БЕЛЬ
(дивиться на книгу, потім на нього)
Я не шукаю тебе в казці. Я шукаю правду. 

Він зупиняється. Його обличчя майже в світлі, але в ту мить він різко відвертається, наче ховає щось. Бере до рук один горщик із трояндою — обережно, майже ніжно — й ставить його на інше місце. 

ЧУДОВИСЬКО
Тут ти її не знайдеш.
Він іде в глибину залу, зникаючи в темряві. 

БЕЛЬ
(м’яко, до себе)
І все ж… я тебе бачу. 

Камера повільно від’їжджає: троянди, які здалеку здаються прекрасними, насправді хворі. На одній із пелюсток — пляма крові. 

- 

СЦЕНА 4: 1827 

ІНТ. ЗАМОК АЛЕКСА — ВЕЛИКИЙ ХОЛ — ДЕНЬ 

Крізь вітражі падає приглушене світло. Проте зал виглядає мертвим: пил, покинуті речі, перекинуте крісло. Двері відчинені — двоє слуг виходять, не обертаючись, не прощаючись. Їх кроки лунають, як останні удари серця. 

АЛЕКС (27) — вже не юнак, але ще не повністю чудовисько. Його хода важка, плечі зігнуті. Він повільно проходить по коридору, дивиться на стіни, де ще висять портрети: мати, батько, він сам — у різних віках, але всі обличчя вицвіли. 

ІНТ. КІМНАТА ВІДЬМИ — ДЕНЬ
Темна комірчина в глибині замку. Колись її замурували — тепер двері зірвані. Все запорошене, павутина звисає зі стелі. 

Алекс знаходить стару книгу — чорна обгоріла палітурка, вкриті пліснявою сторінки. 

Він відкриває її — слова написані нерівним, живим почерком: 

ТЕКСТ У КНИЗІ (О.С.)
"Звір у тобі — це ти.
Не природа — твоя воля.
Не прокляття — твій вибір." 

Руки Алекаса тремтять. Він вириває сторінки, кидає в камін. Вогонь швидко пожирає папір, але попіл не осідає, а кружляє, збираючись у повітрі.
Алекс відходить на крок, очі розширюються. 

ПОПІЛ У ПОВІТРІ
формує силует вовка — згорблений, із розкритою пащею. Вовк дивиться прямо на нього, без очей — тінь, але жива. 

Алекс хитає головою, люто скидає з каміна все, що може, намагається знищити образ. Але попіл — лише розпадається… і осідає йому на плечі, обличчя, руки. 

АЛЕКС
(крізь зуби, сам до себе)
Це не я. Це не я… 

Він важко дихає, а камера повільно наближається — його руки вже вкриті сажею, як шкіра звіра. Він тремтить, але не від страху — від злості. 

- 

СЦЕНА 5: 1836 

ІНТ. КІМНАТА БЕЛЬ — НІЧ 

Кімната вузька, холодна. Кам’яні стіни вкриті сивою вологістю. Маленьке вікно з ґратами — єдине джерело місячного світла, що падає сіткою на підлогу. 

БЕЛЬ стоїть біля вікна, тримає металеву ручку, намагається її смикнути — нічого. Скло запітніле. Вона прикладає чоло до нього, заплющує очі. 

Обертається. Помічає старе дзеркало на стіні — важке, вкрито пилом. Вона підходить ближче, обережно торкається його рами. Її відображення розмите, майже водянисте. Лице змінене, немов не її власне. 

Тиша. 

СТУКІТ У ДВЕРІ — три глухих удари. 

ГОЛОС ЧУДОВИСЬКА (О.С.)
Одягни. 

Двері злегка прочиняються, в отвір вкидається темна сукня, важка, з багряного оксамиту. 

ГОЛОС ЧУДОВИСЬКА (О.С.)
Завтра — вечеря. 

Двері зачиняються. Лунає клацання замка. 

Бель повільно піднімає сукню, дивиться на неї, потім кидає на підлогу — її рух жорсткий, рішучий. Але в обличчі — сумнів. Не страх, не гнів. Щось глибше. Внутрішній розлом.
Вона підходить до дзеркала знову. 

Камера затримується на відображенні — за її плечем на мить з’являється тінь вовка: голова, рух, навіть подих — і зникає. 

Бель обертається. Нікого.
Вона дивиться на себе. Тепер зображення чітке. Її погляд — уже інший. 

- 

СЦЕНА 6: 1820 

ІНТ. ТРОННА ЗАЛА ПАЛАЦУ — ДЕНЬ 

Величезна зала з мармуровими колонами, позолоченими гобеленами й вітражами, що заливають простір теплим, майже фальшивим світлом. Усе виглядає ідеально — але повітря напружене, застигле. 

На троні — КОРОЛЕВА (бл. 40), у масивному темно-золотому вбранні, з короною, що тисне, як кайдани. Її обличчя красиве, але очі — холодні, безжальні. 

Перед нею стоїть АЛЕКС (20) — високий, вродливий, із впевненим тілом, але легким тремтінням пальців. Його усмішка зверхня, майже нахабна. Але в очах — тривожна недовіра. 

КОРОЛЕВА
(голос гучний, рівний)
Від цього дня… Алекс — єдиний спадкоємець трону. 

Придворні аплодують, але без справжнього ентузіазму. Хтось іззаду пошепки: 

ГОЛОС ПРИДВОРНОГО (О.С.)
Кажуть, вона зляглася з вовками.
Щоб такий син народився... 

ІНШИЙ ГОЛОС (О.С.)
…і не одним. Він наполовину звір. 

Алекс чує. Його усмішка зберігається, але його щелепа стиснута. Погляд — холодніший. Він сміється, голосно, показово. Але сміх не звучить щиро. 

Серед натовпу — вона. 

МОЛОДА ВІДЬМА (18-20) — проста сіра сукня, чорне волосся, очі — колючі, дивляться крізь плоть. Її ніхто не помічає, окрім нього. 

Алекс зустрічається з нею поглядом. Її обличчя — ні усмішки, ні злості. Лише спокійне знання, мовби вона вже бачила кінець. 

Вона не аплодує. Вона не відводить очей. 

Алекс злегка знизує плечима, намагаючись знехтувати, але… погляд її не відпускає. 

Камера повільно наближається до її обличчя. 

ВІДЬМА (тільки губами, без звуку)
Твій трон — із кісток. 

- 

СЦЕНА 7: 1836 

ЕКСТ. САД ЗАМКУ — ВЕЧІР 

Сад занедбаний, обвитий гіллям. Троянди повсюди — густі, темні, з колючками, як пастки. З легкого туману все здається сном. Повітря прохолодне, гірке. 

БЕЛЬ іде повільно поміж кущів, торкається листя. Вона одна — але її відчуття тривоги зростає. 

Камера віддалено показує ЧУДОВИСЬКО в тіні, він спостерігає. Не ховається, але не підходить. Наче сам боїться, що його присутність занадто багато важить. 

Бель нахиляється до троянди — яскраво-червона, майже штучна краса. Вона обережно зриває її, але колючка розрізає шкіру. 

КРОПЛЯ КРОВІ падає на пелюстки. 

БЕЛЬ
(тихо, сама до себе)
Завжди — кров... 

З тіні виходить Чудовисько. Повільно, не роблячи різких рухів. Він тримає чорну хустину, яку витягає з кишені. Підходить до неї, простягає руку. 

ЧУДОВИСЬКО
Дай. 

Бель коливається, але простягає поранену руку. Він обережно перев’язує її, ніби торкається чогось живішого, ніж звик. 

Його руки тремтять, але він мовчить. 

БЕЛЬ
(спокійно, без агресії)
Чому ти завжди ховаєш обличчя? 

ЧУДОВИСЬКО
(не підводячи очей)
Бо ти ще не готова бачити. 

Він закінчує перев’язку, повільно відпускає її руку. Між ними — небезпечна близькість. Погляд у погляд. 

БЕЛЬ
(впівголоса)
А може, це ти не готовий? 

Кілька секунд — важка пауза, мовчазне визнання.
Він ніби хоче сказати щось... але не встигає.
Бель різко відступає, її очі — глибокі, тривожні, але не налякані. 

БЕЛЬ
(шепоче)
Не зараз. 

І йде в туман.
Чудовисько залишається на місці.

Камера повільно наближається до троянди в його руці — заплямована кров’ю, але все ще красива. 

- 

СЦЕНА 8: 1820 

ЕКСТ. ЛІС ПІД СЕЛОМ — НІЧ 

Темна ніч. Місяць крізь хмари — блідий, як привид. Дерева стоять нерухомо, як свідки. Повітря глибоке, тиша — майже неприродна. 

У лісі, біля струмка, горить невелике вогнище. 

АЛЕКС (20) — з розтріпаним волоссям, без плаща, очі блищать. Його присутність — шалена, як закоханий, як одержимий. 

Перед ним — ВІДЬМА (19). Її сукня проста, але погляд — дикий, глибокий. Вона сидить навпочіпки біля вогню, його світло робить її ще більше неземною. 

АЛЕКС
(тихо, зболіло)
Тут... ніхто не бачить нас. 

ВІДЬМА
(дивлячись у вогонь)
Але тіні чують. Завжди чують. 

Пауза. Алекс підходить ближче. Сідає поряд. Її коліна майже торкаються його. 

АЛЕКС
Скажи, що відчула те саме. Там, у тронній залі. 

ВІДЬМА
(усміхається, але не дивиться на нього)
Я відчула… що ти не боїшся вогню.
(погляд на нього)
Але не знаєш, коли обпечешся. 

АЛЕКС
(пристрасно)
Я не боюсь тебе. 

Він торкається її руки. Вона не відводить. Їхні пальці — зустрічаються. Повільно. 

АЛЕКС
(шепоче)
Я не хочу бути… тим, ким вони мене зробили. 

ВІДЬМА
(м’яко)
Я знаю. 

Вона наближається. Їхні губи — торкаються. Поцілунок ніжний, але з глибокою жагою. На мить світ стихає. Навіть ніч здається теплою.
Але… вона раптом відступає. Її обличчя змінюється. 

ВІДЬМА
(тихо, з болем)
Ми не зможемо бути разом. 

АЛЕКС
(ошелешено)
Чому? 

ВІДЬМА
Ти — не ти.
І світ — не наш. 

АЛЕКС
(сердито)
Хто сказав тобі це?! Ти теж?! Ти з них?! 

ВІДЬМА
(сумно)
Я бачу не те, ким ти є… а ким ти станеш. 

Пауза. 

АЛЕКС
(хрипко)
Що ти бачиш? 

ВІДЬМА
(в очі)
Чоловіка, який шукає кохання,
але несе прокляття. 

Вона встає, наче тінь. Іде в ніч, не оглядаючись. Алекс лишається — погляд у вогонь, що тріскає, мов серце. 

- 

СЦЕНА 9: 1836 

ІНТ. КОРИДОРИ ЗАМКУ — НІЧ 

Замок спить. Свічки майже згасли. Лише слабке мерехтіння тіні від факелів на стінах, що нагадують звивисті вени в камені. 

БЕЛЬ крадеться босоніж. В її руці — зв’язка ключів, які вона вкрала з кімнати слуги. Її дихання неглибоке, серце б’ється гучніше за кроки. 

Вона зупиняється перед старими дубовими дверима, іржавий замок. Один із ключів підходить. Вона з легким клацанням відчиняє двері.
Темрява — густа. Повітря всередині сухе, як у склепі. 

ІНТ. ЗАБОРОНЕНА КІМНАТА — НІЧ
Стіни вкриті старими картинами, переважно темними, із зношеними рамами. У центрі — великий портрет, закритий тканиною. 

Бель повільно знімає покривало.
Перед нею — портрет молодого Алекаса, ще принца: вродливий, гордий, яскраві очі. Але ці очі виколоті, дірки зяють порожнечею. 

ВОВЧЕ ВИТТЯ (О.С.) — далеко, але реальне. Вітер проривається крізь щілини, свічка гасне. 

Бель обертається — ЧУДОВИСЬКО стоїть у дверях. Його тінь велика, нерухома. Очі світяться. 

ЧУДОВИСЬКО
(голос глухий, майже з втомою)
Ти не мала бачити. 

БЕЛЬ
(повертається до нього, не відступаючи)
Але я бачу тебе. 

Тиша. Напруга густа, як кров. Він повільно підходить до неї. Її постава — незламна. Їхні обличчя — на відстані подиху. 

БЕЛЬ
Ти не чудовисько... ти — біль. 

Його рука тягнеться до її щоки. Вона не відступає. Її очі — відкриті. 

ЇХНІ ГУБИ МАЙЖЕ ЗІТКНУЛИСЯ. 

Але раптово він відштовхує її, як сам себе. 

ЧУДОВИСЬКО
(різко, майже з відразою)
Йди. 

БЕЛЬ
(пошепки)
Ти боїшся — не мене. Себе. 

Він не відповідає. Вона йде, залишаючи двері відкритими. Його силует залишається серед темряви і портрета без очей. 

- 

СЦЕНА 10: 1820 

ЕКСТ. СІЛЬСЬКА ПЛОЩА — ДЕНЬ
Натовп села зібрався на площі. Сонце світить яскраво, але атмосфера важка, напружена. 

Люди злісно кричать, тримають у руках смолоскипи, гілки. 

СЕЛЯНИ (хором)
Відьма! Чаклунка! Спала з вовками! 

На площі, в центрі, стоїть МАТІР АЛЕКСА (бліда, згорблена), зв’язана мотузками. Її очі повні страху, але вона тримає голову високо. 

Алекс (ще молодий, 20 років) кидається до неї, намагається розірвати мотузки. 

АЛЕКС
Відпустіть її! Вона моя мати! 

Натовп затріщав, один чоловік штовхає Алекаса в груди. 

СЕЛЯНИН
Вона — проклята!
Ти — звір, що народився від вовчиці! 

Алекс бореться, намагається прорватися, але його жорстоко збивають на землю. 

Він піднімає голову, дивиться крізь натовп. 

І тут він бачить — ВІДЬМА стоїть на краю, спостерігає. Її губи вигинаються в холодній посмішці. 

Погляд Алекаса і відьми перетинаються. Вона повільно відводить погляд і зникає у натовпі. 

Кінець першого акту.