4.5

Відтоді я вирішила, що мені терміново потрібно розповісти все Радиму.

 Але спочатку я мала виконати обіцянку — зустрітися з тією жінкою.

Я набрала номер. Уже думала, що вона не візьме слухавку, але за кілька секунд на екрані висвітилося: виклик прийнято.

— Ало?

Мій голос пішов луною, наче я крикнула в порожній колодязь.

— Ало… ало… ало…

Те саме слово кілька разів повторилося на тому боці слухавки.

Я глянула на екран телефону. Можливо, проблеми зі зв’язком?

— Ало? Пані Лідо, ви мене чуєте?

У відповідь пролунало дивне шипіння. Воно більше скидалося на шепіт, але я не могла розібрати жодного слова.

— Ало! — крикнула я.

Дзвінок обірвався. Натомість у вухах загудів різкий, неприємний сигнал.

— Господи, та що за день такий…

Не минуло й хвилини, як телефон завібрував.

«Доброго дня. Проблеми зі зв’язком. Зустрінемось у кафе за пів години?»

Я швидко набрала відповідь:

«Доброго дня, добре.»

Вийшовши з дільниці, я попрямувала до машини.
Уже дістаючи ключі, я завмерла.

На пасажирському сидінні хтось сидів.
Маленька дівчинка.

Я одразу зрозуміла, що вона мертва.

— Коли ж я вже до цього звикну…

Я сіла за кермо, намагаючись удавати, ніби не бачу її. Але дівчинка й сама не намагалася привернути увагу. Вона розгублено дивилася перед собою, ніби не розуміла, де знаходиться. Її очі були затягнуті білою пеленою.

Та раптом вона тихо заговорила:

— Тут так страшно… вона не відпускає нас..

«Тихо, Каміло. Не звертай уваги. Ти не зможеш допомогти», — повторювала я собі, слухаючи її тихе схлипування.

— Мені так боляче… я не пам'ятаю своє ім'я..

Її сльози були майже беззвучними, але ними ніби заповнився весь простір машини.

А потім вона раптом закричала:

— Ні!

І зникла.

Телефон задзвонив так різко, що я здригнулася.

— Каміло, у нас нова жертва.