4.4

— Каміло, дивись, що знайшла.

Голос сестри відірвав мій погляд від дівчини.

— Ти чого? — спитала Маша й глянула на стелю.

Здавалося, вона не розуміє причини мого переляку.

— Каміла!

— Все добре.

Я швидко підвелася й підійшла до сестри. У руках вона тримала невеликий старий зошит. Він був занадто товстим, як для звичайного. Сестра простягнула його мені.

Майже всі сторінки були заповнені на диво гарним і акуратним почерком.

— Візьмемо з собою. Вдома почитаю, добре?

— Потім розповіси, — сказала сестра й простягнула мені мізинець на знак клятви, як у дитинстві.

— Поїхали звідси.

Швидкими кроками ми вийшли з будинку. Я обернулася й помітила у вікні дещо дивне.

Наче хтось виглядав із нього. Але я не була впевнена — це могла бути просто тінь.

У чому я дуже швидко засумнівалася.
Він рухнувся.
Та сама дівчинка стояла у вікні й повільно махала мені рукою.

Я перевела погляд на інше вікно.
Там уже був чоловік. Молодий. Років двадцять. Він дивився прямо на мене — не кліпаючи.
Я глянула далі.

Інша дівчинка безшумно била долонями по склу й щось кричала. Я не чула жодного звуку, хоча була впевнена, що на такій відстані мала б.

— Поїхали вже, я дуже голодна!

По дорозі додому я довго мовчала.

Чому Маша не бачила цього жахіття?
Чому вони показали себе саме мені?
Чому дивилися інакше… не так, як інші?

Вони ніби благали про допомогу.
Мурашки пробігли по тілу.

Я згадала Радима. Хотілося подзвонити йому, розповісти все.

Так, у нього паскудний характер. Але він уже рятував мене.

І зараз я знову хотіла цього.
Раптом на наші з сестрою телефони прийшло повідомлення.

Негайний виклик. Мають бути всі.

— Та ну, в мене вихідний!

Маша неохоче розвернула автівку. Минуло хвилин десять — і ми вже були у відділі.

— Що сталося?

Свєта підійшла до мене.

— Тебе викликає, — вона кивнула в бік кабінету начальника.

— А я вже думала, він опустив руки.

Щойно за мною зачинилися двері, чоловік заговорив:

— Сподіваюся, ти вже відпочила. Бо випадок справді тяжкий.

— Що сталося?

— У нас з’явився серійний убивця. Він ловить молодих дівчат, розчленовує їх і розкидає частини тіл по всьому місту.

— Справу, як я розумію, ви передаєте мені?

— Звісно. Ніхто краще за тебе не впорається.

Ну звісно. Як інакше.

— Знаєш, що найцікавіше?

Я з підозрою глянула на нього.

— Більшість частин тіл знайшли в будинку тієї вбитої бабці.
Я завмерла.

— Є фото жертв?..

— Так. Поки що їх троє. Але якщо ми не почнемо діяти, жертв стане більше.

Мої руки затремтіли. Я на мить затримала подих.
У моїх руках було три фото.

І ці троє…

Це були ті самі люди, яких я бачила у вікнах того будинку.