4.3

В голову одразу полізли спогади. Хтось написав, я потягнулася за телефоном і впала. Одразу ж у голову вдарив біль, який натякав, що нікуди не зник.

— Вибач, я просто впала у ванній кімнаті.

Сестра на мить відкрила рота, ніби не вірила моїм словам. Швидко накинула маску спокою і виставила руки в боки.

— Ходімо, — вже спокійно сказала вона.

Я мовчки пішла за нею. Ми зайшли до ванної. Маша взяла аптечку, а я підхопила телефон.
Погляд ковзнув на дзеркало — і я здригнулася від відображення.

Ліва частина обличчя була в засохлій крові. Я легенько підняла волосся і побачила невелику, досі пульсуючу рану. Ще раз здивувавшись тому, як могла сама собі таке зробити, я відступила від дзеркала.

Поки сестра мене обробляла, я ввімкнула телефон.

Декілька повідомлень від Радима ще висіли, але нові були не від нього.

Незнайомий номер.

Цікавий початок.

Я відкрила повідомлення.

— Каміла, я не знайома вам людина.
Але я працюю з подібними станами вже давно.
Те, що з вами відбувається зараз — має пояснення.
Не поспішайте блокувати це повідомлення.
Є прості кроки, які можуть зупинити погіршення.

Я нічого не розуміла, але швидко набрала відповідь:

— Хто це?

Відповідь прийшла одразу, ніби людина чекала.

— Я Ліда, психолог. Я можу вам допомогти.

— Мені не потрібна допомога психолога. Вибачте.

Я відклала телефон, але жінка продовжувала писати.

— Ти знайшла собі когось? — спитала сестра.

— Та ні. Жінка якась пише, каже, що вона психолог і хоче допомогти.

Маша на секунду завмерла.

— А звідки в неї твій номер?

— Я не знаю.

Ми на мить замовкли, але зрештою поїхали на місце злочину.

У машині Маша знову заговорила:

— Знаєш… ти якась дивна останнім часом. Можливо, консультація психолога тобі і справді не завадить?

Я закотила очі.

— Ну звісно.

— Каміло, не ображайся. Я просто хвилююся. Ти вся бліда останній тиждень, кола під очима такі, що дивитися моторошно.

— Я просто втомилася.

Сестра обережно взяла мене за руку.

— Будь ласка, одна зустріч. Заради мене.
Я глянула на неї.

— Ну добре, добре.

— Ось і чудово.

Я знову взяла телефон.

— Я згодна на зустріч.

— Чудово, — відповідь прийшла миттєво. — Кафе «Посміхнись» о дев’ятій вечора.

- Та що ж ви всі зі своїм «Посміхнись»… — промайнуло в голові.

Я відклала телефон і зосередилася на справі.

— Нового нічого?

— Ні. Міша дзвонив, сказав, що Радим, той підозрюваний, прийшов, але був якийсь дивний. І синець під оком.

Я перевела погляд на сестру. Усередині неприємно стиснуло.

Невже я за нього хвилююся?.. Ні. Це просто нерви через справу.

Але рука все одно тягнулася до телефону.

— Каміло? Все добре?.

Голос сестри вирвав мене з думок.

— Так. Здається, приїхали.

Я зайшла першою, за мною — Маша.

— Кімната в підвалі. Уявляєш?

— Угу, — пробурмотіла я.

Ми спустилися вниз.

У підвалі не було відчуття, що це частина будинку. Ніби простір, який сам будинок відмовлявся визнавати.

Двері до потаємної кімнати зливалися зі стіною. Без ручки, лише вузька щілина біля підлоги — як тріщина.

Як Романенко її взагалі знайшов?.. — майнуло в голові.

Від щілини тягнуло холодом. Липким, неприємним.

Коли двері відкрилися, повітря стало важчим.
Не вологим — саме важчим, ніби в ньому щось осідало в легенях. Запах різкий і старий: сушені трави, віск, попіл і ледь відчутний металевий присмак.

Кімната була маленька. Занадто маленька для того, що в ній було.
Стіни нерівні, місцями обпалені — ніби тут щось постійно палили й гасили.

По периметру — полиці. На них не речі, а збірки: пучки трав, перев’язані нитками різних кольорів; скляні пляшечки з мутною рідиною; маленькі мішечки, що іноді ледь рухались. Між ними — речі з чужих життів: ґудзики, пасма волосся, дитячі іграшки без облич.

— Господи…

Ми пройшли далі.

У центрі стояв стіл. Темний, подряпаний, ніби по ньому щось тягнули. На поверхні — сліди воску, кола від свічок, подряпини.

Але головне — стіна навпроти.

На ній були знаки. Не алфавіт — щось інше. Спроба зафіксувати те, що не має форми. Частина символів вигоріла, частина була зішкрябана, але не зникла.

І найгірше — відчуття, що кімната не пуста.
Ніби господиня не пішла.
Я підійшла до полиці з дитячими іграшками й взяла одну.

Звичайна лялька. Але обличчя було вирізане.
Я перевернула її — на ніжці були краплі свіжої крові.

Раптово щось дзенькнуло біля ніг. Я опустила погляд.
На підлозі лежали два білі кульки.

Очі.

Я повільно взяла їх у долоню.
І в ту ж мить на руку щось капнуло.

Я застигла.

Поглянула на сестру — вона спокійно розглядала стіл.

Потім підняла очі вгору.

І побачила її.

Маленька дівчинка була наче прикована до стелі.

З її чорних, як ґудзики, очей текла кров.