4.2

Душа пішла, так і не отримавши бажаного. Я сиділа навпроти Радима й не могла зрозуміти, чому раптом усе стало так просто.

‎— Я ж казав, іноді тобі б не завадило мене слухати.

‎Чомусь на душі було тривожно. Ніби щось не так, але що саме — я не могла вхопити. Хотілося сховатися від усього, залізти у ванну й просто вимкнутись.

‎— Тобі вже час.

‎В його очах на мить промайнуло здивування, але він швидко сховав його за звичною маскою байдужості.

‎Без зайвих слів він зібрався й пішов. Я ж, нарешті залишившись сама, попрямувала у ванну.
‎Телефон загудів. На екрані висвітилося знайоме: «сеструля».

‎Я відкрила чат, і перше, що побачила:

‎— Каміло, ти не повіриш.

‎— Що сталося?

‎— У мене дві новини: одна хороша, друга не дуже. З якої почати?

‎— Давай із хорошої.

‎Я вже почала хвилюватися. Вона надто довго набирала текст, постійно зупиняючись, ніби спеціально тягнула.

‎— Ну?? — не витримала я.

‎І майже одразу прийшла відповідь:

‎— Я виходжу заміж!

‎Серце на мить пропустило удар.

‎— Господи, це ж чудово.

‎Але…

‎— А погана?

‎— Маш, ти тут?

‎Сестра зникла з мережі. Я вже хотіла дзвонити, але вона знову написала:

‎— Так, так, я тут.

‎— Коротше, Анатолійович передав твою справу Романенку. І той, зі своїм паскудним характером, заявив, що ми з тобою такі «круті» дільничі, що навіть не знайшли потайну кімнату!

‎— Яку ще кімнату?

‎— Потайну, Каміло! — мало не крикнула вона. — А знаєш, що найцікавіше? Цей гад сам знайшов її випадково!

‎Мене мало хвилювало, хто там що про мене говорить. Значно більше — що було в тій кімнаті і чи є в мене шанс туди потрапити. Але я знала: поки Маша не виговориться — сенсу щось питати немає.

‎— А звідки ти це знаєш?

‎— Мішу з ним поставили. Я й випитую, що можу. Все ж таки це наше діло було… поки Анатолійович не вирішив, що тобі терміново потрібен «відпочинок». До речі, дивно це. Він же навпаки завжди…

‎Вона мала рацію. Це було дивно. Згадати хоча б, як він мене ганяв за кожну дрібницю — і тут раптом відступив?

‎— До речі, вони тепер вважають убиту сектанткою.

‎— Оце вже цікаво.

‎— Слухай, завтра вони знову викликають того хлопця на допит. Тобто дім буде пустий. Давай заїдемо й глянемо, що там за кімната така.

‎Це було саме те, що я хотіла почути.
‎Домовившись про зустріч, я нарешті залізла у ванну.

‎Тепла вода огорнула тіло, трохи знімаючи напругу. Я майже розслабилася, як телефон знову загудів.

‎Радим.

‎— Зустрінемось завтра? Треба поговорити.

‎Я подивилася на повідомлення довше, ніж варто було б. Його стало забагато. Мені потрібен був час.

‎— Не сьогодні, — тихо пробурмотіла я й вимкнула телефон, кинувши його на пральну машинку.
‎Але він знову задзвонив. Наполегливо. Наче не збирався відступати.

‎Я намагалася ігнорувати. Справді намагалася.
‎Але цікавість перемогла.

‎Я обережно перекинула ногу через край ванни. Плитка під нею здалася слизькою, холодною.
‎На мить потемніло в очах.

‎І раптом — різкий рух, втрата рівноваги.

‎Нога поїхала вперед.

‎Я навіть не встигла нічого зрозуміти.
‎Глухий удар.

‎Біль вибухнув десь у потилиці, розбігся по всьому тілу. У роті одразу відчувся металевий присмак.
‎Останнє, що я встигла подумати — це що все сталося якось… занадто невчасно.
‎І темрява накрила.

‎Я прокинулася від глухих ударів у двері й дзвінка.
‎Потихеньку, обережно підвівшись із підлоги, я накинула на себе рушник.

‎— Та кого там чорти принесли…

‎Відчинила двері, вже готова зірватися, але на порозі стояла Маша.

‎— Каміло, якого біса? Ми ж домовлялися! — вона говорила швидко, майже кричала… але раптом замовкла.

‎— Що сталося?..

‎У її голосі з’явився страх.

‎І в ту ж мить я згадала, чим закінчився мій вечір.

Доброго вечора!

Хочу попередити,що тепер будуть публікації раз на тиждень. Я чесно намагалася публікувати кожного дня, але поки що я напевно не на тому рівні. Відразу вибачаюся за довге очікування проди!