4.1

Він стояв поруч, дивився на мене, як на рідкісний екземпляр, який уміє відкривати рота й давати відсіч.

‎— Ти можеш лягти на дивані.

‎— То ти все ж здалася?

‎— Вважай, що так.

‎Я зачинила двері. Останнє, що я бачила, — його самовдоволену пику.

‎— Не дай Боже, щоб воно мені наснилося.

‎На моє здивування, Радим мене не турбував. Та й спала я добре — без жахів і відчуття чужих очей.
‎З кухні тягнувся запах кави й чогось смачного. Швидко накинувши на себе одяг, я побігла перевіряти.

‎Радим стояв біля плити в одних штанях і перевертав млинець. Очі зосереджені, рухи впевнені — він вправно керувався зі сковорідкою. Раптом його погляд ковзнув у мій бік.

‎— Боже, Радиме, одягнися! — вигукнула я. — І чому це ти господарюєш на моїй кухні?

‎— Ти занадто довго спиш.

‎— Чому я, до речі, дуже рада.

‎Я схопила з тарілки щойно знятий млинець.

‎— Ай!

‎— Дурепа.

‎Він навіть не озирнувся як слід, лише зітхнув, ніби це я змусила його зранку готувати.

‎Я обережно переклала млинець у іншу руку, подула на пальці й кинула на нього сердитий погляд.

‎— Сам дурень. Попереджати треба.

‎— Я сказав «гаряче».

‎— Ти буркнув щось під ніс. Це не рахується.

‎Він нарешті повернувся до мене, сперся стегном об стільницю й склав руки на грудях.

‎— Ти завжди така?

‎— Яка?

‎— Лізеш туди, куди не треба, і ще й ображаєшся.
‎Я фиркнула й відкусила шматок млинця, цього разу обережно.

‎— А ти завжди такий? Заходиш у чужу квартиру, готуєш, ніби так і треба, і ще й командуєш?

‎— Я тебе врятував, якщо ти раптом забула.

‎— Один раз. Не перебільшуй.

‎На секунду між нами зависла тиша. Та сама, напружена — ще слово, і або посваримось, або… щось інше.

‎Він відвернувся першим, перевернув ще один млинець.

‎— Ти кричала.

‎Я завмерла.

‎— Що?

‎— Вночі.

‎Апетит зник миттєво.

‎— Я нічого не пам’ятаю.

‎— І не повинна.

‎Його голос змінився. Спокійніший. Серйозніший.

‎— Це був не сон, так?

‎Він не відповів одразу. Зняв сковорідку з плити, вимкнув газ. Лише потім подивився на мене.

‎— Вони вже знають.

‎По спині пробіг холод.

‎— Хто «вони»?

‎— Ті, хто не повинен.

‎— Дуже інформативно, дякую.

‎Він підійшов ближче. Надто близько.

‎Я навіть не одразу помітила, що затримала подих.

‎— Слухай уважно, Каміло, — тихо сказав він. — Якщо побачиш когось… не реагуй. Не дивись прямо. Не відповідай.

‎— А якщо воно…

‎— Воно вже буде поруч.

‎Я ковтнула.

‎— Чудово. Просто прекрасно.

‎Він ледь помітно всміхнувся.

‎— Ти швидко вчишся.

‎— Я взагалі-то не підписувалась на це.

‎— Учора теж не підписувалась?

‎Я різко підняла на нього очі.

‎— Що ти маєш на увазі?

‎Він секунду мовчав, ніби вирішував, чи казати.

‎— Ти знову пішла туди.

‎Серце стиснулося.

‎— На місце злочину?

‎— Ти говорила з ним.

‎Повітря ніби стало густішим.

‎— Я… я не…

‎— Ти не пам’ятаєш.

‎Він сказав це спокійно. Надто спокійно.

‎— Але він пам’ятає.

‎Десь у квартирі тихо скрипнули двері.
‎Ми обоє завмерли.

‎Я повільно повернула голову в бік коридору. Темрява там була густішою, ніж мала б бути вдень.

‎— Радим…

‎— Не дивись.

‎Його голос різко став холодним.

‎— Просто роби вигляд, що не бачиш. Підіграй мені.
‎І він ніби перемкнувся — легко, впевнено.

‎— Як млинці?

‎— Смачні…

‎Я намагалася відповісти легко, ніби все добре. Ніби просто зараз за моєю спиною немає чогось, що дивиться на мене. Але голос усе одно зрадницьки тремтів.

‎— До речі… — продовжила я. — Мені написав начальник.

‎— Той, який до тебе залицяється?

‎— Звідки ти знаєш? — я на мить відволіклася… і майже одразу пошкодувала.

‎Щось позаду стало ближче.

‎Занадто близько.

‎За кілька секунд усе моє життя пролетіло перед очима.

‎Колись мертвий чоловік нахилився наді мною й заглядав просто в обличчя. Між нами залишалося всього кілька сантиметрів.

‎Повітря стало холодним.

‎У цей момент Радим різко підійшов, взяв мене за підборіддя й обережно доторкнувся до моїх губ пальцями.

‎— Ти замастилася.

‎Його голос був спокійний. Занадто спокійний.

‎Наче нічого не відбувається.

‎Наче за моєю спиною — порожньо.