3.5

‎— Не забувай, що ти винен у тому, що я в це влипла. Тобі й розгрібати.
‎
‎— Така собі подяка.

‎Я повільно закотила очі.

‎Він стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. Спокійний. Занадто.

‎Наче не він щойно… це зробив.

‎— Він повернеться, так?

‎— Звісно.

‎Без паузи.

‎Без сумніву.

‎У мене всередині щось неприємно стиснулося.

‎— Така собі утіха.
‎Радим тихо засміявся.

‎Я впіймала себе на тому, що дивлюся на нього довше, ніж варто.

‎І різко відвернулася.

‎— Звідки ти знав, що саме сьогодні це станеться?
‎Пауза.

‎Він не відповів одразу.
‎Наче зважував.
‎Наче вирішував, скільки мені дозволено знати.

‎Його погляд ковзнув по моїх руках.
‎Я стиснула пальці.
‎Пізно.

‎Він уже помітив, як вони тремтять.
‎Ледь помітна усмішка.

‎— Я не відпускав тебе з поля зору.

‎Я різко підняла на нього очі.

‎— Ти?
‎Він трохи нахилив голову.
‎Знайомий жест.
‎Небезпечний.

‎— А ти думала, це випадковість?

‎Щось у його тоні змусило мене напружитися ще більше.

‎— Ти… — я зробила крок до нього. — Ти весь день за мною стежив?

‎— Контролював ситуацію.

‎Спокійно.
‎Наче це нормально.
‎Наче це логічно.

‎ — Ти ж не впустила мене в автівку.

‎Я хмикнула.

‎— Ну ти і…

‎Він не дав договорити.

‎— Скотина? — підхопив рівно. — Знаю.

‎Крок.

‎Він відірвався від дверей.
‎Повільно підійшов ближче.
‎Я не відступила.
‎Хоч і хотілося.

‎— Але ти все одно мені вдячна, — тихіше.
‎Його голос ковзнув занадто близько.
‎Наче торкнувся.

‎Я підняла підборіддя.

‎— Не переоцінюй себе.

‎— Уже оцінив.

‎Ще крок.

‎Тепер між нами майже не залишилося відстані.
‎Серце зрадницьки пришвидшилося.
‎Я стиснула щелепу.

‎— Без тебе я б зараз спала, — холодно кинула я. — А не…

‎Я замовкла.

‎Його погляд затримався на моїх губах.
‎На мить.

‎Цього вистачило.

‎— Жива, — тихо закінчив він за мене.

‎Пауза.
‎Тягуча.
‎Небезпечна.

‎— І при здоровому глузді, — додав майже пошепки.

‎Я різко вдихнула.

‎— Це ще під питанням.

‎Його губи ледь смикнулися.

‎— Але ти все ще стоїш тут. Зі мною.

‎Це прозвучало інакше.

‎Не як факт.
‎Як виклик.
‎Я не витримала.
‎Ледь нахилилася вперед.

‎— Не плутай необхідність із бажанням.

‎Тиша.
‎Він не відвів погляду.
‎Навіть не кліпнув.

‎— Я нічого не плутаю.

‎І це прозвучало… занадто впевнено.
‎Наче він уже знає відповідь.
‎За мене.

‎Мене це розлютило.
‎І трохи… збентежило.

‎— Самовпевнений придурок.

‎— Ти все ще тут, — спокійно повторив він.
‎
‎Він так і не відступив.
‎Я теж.

‎Повітря між нами стало густим.
‎Наче його можна було торкнутися.

‎— Ти збираєшся йти? — тихо спитала я.

‎— А ти хочеш, щоб я пішов?

‎Я ледь усміхнулася.

‎— Дуже.

‎Його погляд ковзнув по моєму обличчю.
‎Повільно.

‎Наче він читав.

‎— Брешеш.

‎Серце вдарило сильніше.

‎— Самовпевнений…

‎— Я вже це чув, — перебив він тихо.

‎Ще ближче.

‎Я відчула його подих.

‎І це було помилкою — не відступити.
‎Великою.
‎Але я не рухалася.

‎— Ти залишаєшся, — сказала я, дивлячись прямо в його очі. — Не тому, що я хочу.

‎— Звісно.

‎— А тому, що без тебе я, можливо, не переживу ніч.

‎Він не посміхнувся.
‎Але щось у його погляді змінилося.
‎Темніше.
‎Глибше.

‎— Нарешті чесно.

‎Я стиснула пальці.

‎— Не звикай.

‎Він нахилився ще трохи.
‎Настільки, що між нами майже не залишилося простору.

‎— Пізно.

‎Тиша.

‎Гучна.
‎Нестерпна.

‎Я відчула, як по спині пробіг холод.
‎Але цього разу — не від страху.

‎— У тебе дивна реакція на небезпеку, — тихо сказав він.

‎— У мене дивна ситуація, — відрізала я.
‎Його погляд знову ковзнув вниз.
‎І зупинився.

‎Я це помітила.

‎— Не відволікайся, — холодніше сказала я.

‎— Не можу.

‎Серце пропустило удар.

‎— Проблема?

‎— Уже, — ледь чутно.

‎Пауза.

‎Я відчула, як напруга між нами змінюється.
‎Стає іншою.
‎Гострішою.
‎Небезпечнішою.

‎Я зробила крок назад.
‎Нарешті.

‎— Ти залишишся тут, — сказала я, відвертаючись.

 — На дивані.

‎— Я не проти.

‎Його голос прозвучав майже насмішливо.

‎Я різко обернулася.

‎— І навіть не думай—

‎— Я нічого не думаю, — спокійно перебив він.

‎Я примружилася.

‎— Ти нестерпний.

‎— Зате ефективний.

‎Тиша знову зависла між нами.
‎А потім —
‎світло мигнуло.
‎Раз.

‎Я завмерла.
‎Два.

‎Погляд сам метнувся в бік дзеркала.
‎Порожньо.
‎Але відчуття…
‎залишилося.

‎Я повільно вдихнула.

‎— Воно повернеться, — тихо сказала я.

‎— Так.

‎Жодного сумніву.
‎Я подивилася на нього.

‎— І що тоді?

‎Він не відповів одразу.
‎Лише трохи нахилив голову.
‎І цього разу цей жест уже не здавався випадковим.

‎— Тоді ти не будеш відвертатися, — тихо сказав він. — І не будеш робити вигляд, що не бачиш.