3.4

‎Дзвінок у двері пролунав ще раз.

‎Різко.

‎Голосно.

‎Наче хтось не чекав, в вимагав.
‎Я не рухалася, не  могла.

‎Воно стояло занадто близько.
‎Я відчувала холод.

‎Не повітря — його.
‎Наче поруч відкрили щось порожнє.
‎Повільно.
‎Дуже повільно
‎Я повернулась.

‎Обличчя,як у людини.
‎Але…
‎не зовсім.

‎Риси ніби пливли, зсувалися.
‎Наче я дивилася крізь воду.
‎
‎Очі —порожні.
Темні.
‎І занадто глибокі.
‎
‎— Каміло… — прошепотіло воно моїм голосом.
‎
‎Один в один.
‎
‎Серце різко впало кудись униз.
‎
‎— Відчини…
‎
‎Я стиснула телефон.
‎
‎— Радим… — ледве чутно.
‎
‎— Я біля дверей, — відповів він.
‎
‎Спокійно.
‎
‎Занадто спокійно.
‎
‎— Не відкривай йому.
‎
‎Дзвінок знову.
‎Цього разу довгий.
‎Протяжний.

‎Воно нахилило голову.
‎І посміхнулося.
‎Точно так, як я.
‎
‎— Він не встигне…
‎
‎Шепіт торкнувся самого вуха.
‎Я різко відсахнулася.
‎
‎— Не дивись, — голос Радима в телефоні став жорсткішим. — І не слухай.
‎
‎Легко сказати.
‎
‎Коли воно стоїть поруч і звучить, як ти.
‎І дихає, як ти.
‎Я стиснула очі.
‎Крок назад.
‎Ще один.
‎
‎— Каміло.
‎Тепер інший голос.
‎
‎За дверима.
‎Радим.

‎— Відкрий.

‎Я завмерла.
‎Два голоси.
‎Один у кімнаті.
‎Другий — за дверима.

‎— Не відкривай… — прошепотіло воно позаду. — Це не він.
‎
‎— Відкрий, — спокійно повторив голос за дверима.
‎
‎Мене затрясло.
‎
‎— Радим… скажи щось, — прошепотіла я в телефон. — Щось, що знаю тільки я.
‎
‎Пауза.
‎
‎Коротка.
‎
‎— Ти пролила на мене напій, — відповів він. — І спеціально.
‎
‎Я ковтнула повітря.
‎
‎Воно тихо засміялося за спиною.
‎
‎— Замало, — прошепотіло. — Я теж це знаю…
‎
‎Холод поповз по шиї.
‎Я різко розвернулася.
‎І побачила —
‎себе.

‎Воно стояло навпроти.
‎З моїм обличчям.
‎Моєю посмішкою.

‎Тільки очі…
‎порожні.

‎Дзвінок у двері обірвався.
‎Тиша.

‎І раптом —
‎глухий удар.

‎Щось важке вдарило у двері ззовні.
‎Ще раз.
‎І ще.

‎Дерево скрипнуло.

‎— Каміло, я виб'ю двері.— спокійний голос Радима.

‎Ні краплі паніки.
‎Це було неправильно.

‎Я не встигла нічого сказати.
‎Удар.
‎Двері різко відчинилися.
‎І він увійшов.
‎Повільно.

‎Наче не поспішав.
‎Наче це його територія.
‎Я завмерла.

‎Бо це був Радим.
‎І водночас — ні.

‎Його погляд ковзнув по мені.
‎Зупинився.
‎І щось у ньому змінилося.

‎Темрява.

‎Глибша.

‎Гостріша.

‎— Відійди від неї, — тихо сказав він.
‎Не голосно.

‎Але повітря в кімнаті ніби стиснулося.
‎Воно — я — усміхнулося ширше.

‎— Пі-іі..зно.

‎І зробило крок до мене.
‎Радим навіть не зрушив.

‎Лише трохи нахилив голову.
‎Точно так само.
‎Як воно раніше.

‎— Я сказав.

‎Його голос став нижчим.
‎Глухим.
‎Нелюдським.

‎— Відійди.

‎Тиша.

‎І в наступну секунду —
‎щось тріснуло.

‎Наче саме повітря.
‎Воно різко смикнулося.
‎Його обличчя пішло тріщинами.
‎Ніби маска.

‎— Ти не маєш права… — прошипіло воно.
‎Радим зробив крок вперед.

‎І я вперше відчула від нього те саме —
‎холод.

‎Але інший.
‎Не порожній.
‎Контрольований.
‎Небезпечний.

‎— А ти, — тихо відповів він, — не маєш форми.
‎Його рука піднялася.

‎Просто.
‎Без різких рухів.

‎І повітря знову стиснулося.
‎Воно закричало.
‎Різко.
‎Неприродно.

‎Звук різонув вуха.
‎Світло мигнуло.
‎І в одну мить —
‎його не стало.

‎Просто…
‎нічого.

‎Тиша впала важко.
‎Я не рухалася.
‎Дихала уривчасто.

‎Радим стояв спиною до мене.
‎Кілька секунд.
‎Потім повільно обернувся.
‎Його очі знову були нормальними.
‎Майже.

‎— Ти запізнився, — прошепотіла я.

‎Він трохи схилив голову.
‎І раптом —
‎ледь усміхнувся.

‎— Але ж прийшов.

‎Серце все ще билося як скажене.

‎— Що це було?..
‎
‎Його погляд затримався на мені.
‎Довше, ніж потрібно.

‎— Тепер ти розумієш, — тихо сказав він, — чому тобі краще працювати зі мною?

‎Я дивилася на нього.

‎І тепер була впевнена вже в іншому:
‎привиди — не найстрашніше.

‎— Хто ти такий?.. — прошепотіла я.
‎Його усмішка стала трохи ширшою.
‎Небезпечною.

‎— Той, хто не дає їм тебе забрати.

‎Пауза.
‎І тихіше:

‎— Поки що.
‎