3.3

‎
 

‎Ніч настала занадто швидко.
 

‎Я не вмикала світло.
 

‎

‎Сиділа на ліжку, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася в темряву.
 

‎Тиша була неправильною.
 

‎Надто глибокою.
 

‎
 

‎Наче квартира затримала подих разом зі мною.
 

‎

‎— Дурня… — тихо прошепотіла я. 
 

‎— Нічого не станеться.
 

‎

‎Це все він.
 

‎Його слова.
 

‎Його вплив.
 

‎
 

‎Я різко встала й увімкнула лампу.
 

‎
 

‎Світло різонуло очі.
 

‎
 

‎Реальність повернулася.
 

‎
 

‎Стіни. Шафа. Дзеркало.
 

‎
 

‎Все на місці.
 

‎Я видихнула.
 

‎
 

‎— Бачиш? — нервово усміхнулася сама до себе. — Нічого.
 

‎
 

‎Світло мигнуло.
 

‎
 

‎Раз.
 

‎Я завмерла.
 

‎Два.
 

‎Лампа згасла.
 

‎
 

‎— нііі...
 

‎
 

‎Темрява накрила миттєво.
 

‎
 

‎Густа. Жива.
 

‎
 

‎Серце вдарилося об ребра.
 

‎
 

‎— Спокійно… — прошепотіла я.
 

‎Рука намацала телефон.
 

‎
 

‎Екран засвітився — холодним, білим світлом.
 

‎
 

‎І тоді я це побачила.
 

‎
 

‎У дзеркалі.
 

‎
 

‎За моєю спиною.
 

‎
 

‎Силует.
 

‎Нерухомий.
 

‎Неправильний.
 

‎
 

‎Я різко обернулася.
 

‎Порожньо.
 

‎Нікого.
 

‎Дихання збилося.
 

‎
 

‎Я закрила очі.
 

‎
 

‎— Дихай Каміло.. 
 

‎

‎Я знову перевела погляд на дзеркало.
 

‎
 

‎Він був там.
 

‎
 

‎Тепер ближче.
 

‎
 

‎Наче зробив крок.
 

‎
 

‎Шкіра вкрилася холодом.
 

‎
 

‎Я повільно піднялася.
 

‎
 

‎Не відриваючи очей. Я просто не могла відірвати. Здавалося, що як тільки я відводжу погляд він підлізає ще ближче.
 

‎
 

‎— Іди… — прошепотіла я. — Йди геть.
 

‎Тиша.
 

‎
 

‎І потім —
 

‎він нахилив голову.
 

‎
 

‎Різко.
 

‎
 

‎Неприродно.
 

‎
 

‎Мене пробрало.
 

‎
 

‎Я відступила на крок.
 

‎
 

‎І ще один.
 

‎
 

‎Телефон ледь не вислизнув із рук.
 

‎
 

‎Контакти.
 

‎
 

‎Палець завис над його ім’ям.
 

‎
 

‎Ні.
 

‎
 

‎Я не буду йому дзвонити.
 

‎
 

‎Ні за що.
 

‎Я схопила телефон і вибігла на кухню, намагаючись відволіктись, ну може померещилось?
 

‎
 

‎- господи, після його слів і смерть з косою побачити можна.
 

‎
 

‎Я заварила каву. Погляд так і біг туди. До кімнати. Серце ніяк не заспокоювалось. Було відчуття, що ось зараз, зараз він з'явиться.
 

‎
 

‎І він з'явився.
 

‎Без зникання світла.
 

‎
 

‎Ось просто наче на каву зайшов.
 

‎
 

‎Я відвела погляд. Подумки прошепотіла: не дивись.
 

‎
 

‎Але він і не збирався відступати. Він з'являвся різко, близько. Перевіряв чи бачу.Я трималася до останнього, але його понівечене обличчя я не могла просто ігнорувати.
 

‎
 

‎Я різко підійнялась і пішла в кімнату.
 

‎
 

‎

‎Силует у дзеркалі смикнувся.
 

‎І раптом —
 

‎опинився ближче.
 

‎
 

‎Занадто.
 

‎
 

‎Наче між нами більше не було відстані.
 

‎
 

‎Дихання перехопило.
 

‎
 

‎Палець сам натиснув виклик.
 

‎
 

‎Гудки.
 

‎Один.
 

‎Другий.
 

‎Третій.
 

‎
 

‎— Я вже думав, ти впоралась.
 

‎
 

‎Його голос.
 

‎
 

‎Спокійний.
 

‎
 

‎Наче він чекав.
 

‎
 

‎— Замовкни, — різко прошепотіла я. — Він тут.
 

‎
 

‎Коротка пауза.
 

‎
 

‎— Де?
 

‎
 

‎— У дзеркалі.
 

‎
 

‎Тиша на лінії стала важчою.
 

‎
 

‎— Не дивись йому в очі, — тихо сказав Радим.
 

‎
 

‎— Запізно.
 

‎
 

‎Я вже дивилася.
 

‎
 

‎Силует повільно підняв руку.
 

‎І торкнувся скла.
 

‎
 

‎Зсередини.
 

‎
 

‎Я задихнулася.
 

‎
 

‎— Радим…
 

‎
 

‎— Слухай мене уважно, — його голос став жорсткішим. — Не рухайся різко. І що б не сталося — не показуй, що ти його бачиш.
 

‎
 

‎— Він… — голос зламався. — Він уже знає.
 

‎
 

‎Пауза.
 

‎Коротка.
 

‎Небезпечна.
 

‎
 

‎— Я їду, — сказав він.
 

‎
 

‎Серце пропустило удар.
 

‎
 

‎— Не клади слухавку.
 

‎
 

‎Я ковтнула повітря.
 

‎
 

‎— Швидше.
 

‎
 

‎Силует у дзеркалі раптом усміхнувся.
 

‎Неправильно.
 

‎
 

‎Занадто широко.
 

‎
 

‎І в цей момент світло знову спалахнуло.
 

‎Я різко заплющила очі.
 

‎
 

‎А коли відкрила —
 

‎дзеркало було порожнім.
 

‎
 

‎Я завмерла. Я відчувала погляд і не могла поворохнутися.
 

‎