3.2

‎
 

‎Я розвернулася й пішла до машини, не пришвидшуючи крок.

‎Наче мені було байдуже.
 

‎Наче я не чула, як за спиною наближаються його кроки.
 

‎Він наздогнав мене біля самих дверцят.
 

‎— Думаєш, це було смішно? — його голос звучав тихо, але в ньому вже не було тієї спокійної холодності.
 

‎Там з’явилося щось інше.
 

‎Різке.

‎Живе.
 

‎Я провела пальцями по ключам, не дивлячись на нього.
 

‎— На тебе дивилися погані дівчата.Я зробила тобі послугу.
 

‎Пауза.
 

‎Я відчула, як він наблизився ще на пів кроку.
 

‎Занадто близько.
 

‎— Ти граєшся, — сказав він.
 

‎Я нарешті повернула голову.
 

‎— А ти ні?
 

‎Наші погляди зчепилися.
 

‎І цього разу я не відвела очей.
 

‎Його губи ледь смикнулися.
 

‎— Ти навіть не уявляєш, у що саме.
 

‎— То поясни, — різко кинула я. — А не кидайся загадками, як якийсь дешевий провидець.

‎Він раптом простягнув руку.
 

‎І схопив мене за зап’ястя.
 

‎Не боляче.
 

‎Але міцно.
 

‎Занадто впевнено.
 

‎Дихання збилося.
 

‎— Відпусти.
 

‎— Ні.
 

‎Сказано спокійно.
 

‎Наче це вже вирішено.
 

‎Його погляд іноді блукав від мене, зазирав за спину.
 

‎Я різко смикнула руку.
 

‎Безрезультатно.
 

‎— Ти переходиш межу.
 

‎— Ти її навіть не бачиш, — тихо відповів він.
 

‎Його погляд ковзнув по моєму обличчю.
 

‎Повільно.
 

‎Нахабно.
 

‎Ніби він щось вивчав.

‎— Ти боїшся, — додав він.
 

‎Я різко усміхнулася.
 

‎— Тебе? Не сміши.
 

‎Його пальці ледь сильніше стиснули моє зап’ястя.
 

‎— Не мене.
 

‎Пауза.
 

‎— Себе.

 

‎Щось всередині різко стиснулося.
 

‎Я нахилилася ближче.
 

‎Настільки, що між нами майже не залишилося відстані.
 

‎— Ти занадто багато про себе думаєш.
 

‎Він не відступив.
 

‎Навіть не кліпнув.
 

‎— А ти занадто голосно брешеш.
 

‎Серце вдарило сильніше.
 

‎Я різко висмикнула руку.
 

‎Цього разу він відпустив.
 

‎Сам.
 

‎Наче дозволив.
 

‎Це розлютило ще більше.
 

‎— Слухай уважно, — я відкрила дверцята машини, але не сіла. — Я нікуди з тобою не піду. І працювати з тобою теж не збираюся.
 

‎Він сперся плечем об машину.
 

‎Спокійний.
 

‎Знову цей його спокій.
 

‎— Добре.
 

‎Я завмерла.
 

‎— …Що?
 

‎— Я сказав: добре.
 

‎Підозріло легко.
 

‎Занадто легко.
 

‎Я примружилася.
 

‎— Ти щось задумав.
 

‎Його усмішка стала ширшою.
 

‎Трохи небезпечною.
 

‎— Та ні.
 

‎Холод пройшовся по спині.
 

‎— Якщо ти думаєш, що я…
 

‎— Сьогодні вночі, — перебив він.
 

‎Я завмерла.
 

‎— Що?
 

‎— Сьогодні вночі ти знову їх побачиш.
 

‎Мовчання.
 

‎Повітря стало важчим.
 

‎— І цього разу, — тихіше додав він, — вони підійдуть ближче.
 

‎Пальці на дверцятах напружилися.
 

‎— Ти брешеш.
 

‎— Перевір.
 

‎Я дивилася на нього, намагаючись зловити хоч натяк на жарт.
 

‎Але його обличчя було серйозним.
 

‎Надто.
 

‎— Якщо хочеш пережити цю ніч без істерики, — він відштовхнувся від машини, — подзвониш мені.
 

‎Я мовчала.
 

‎— Якщо ні… — він зробив крок назад, — мені навіть цікаво, скільки ти протримаєшся.
 

‎Злість спалахнула з новою силою.
 

‎— Іди до біса.
 

‎Він ледь нахилив голову.
 

‎— Я тільки звідти.
 

‎І розвернувся.
 

‎Пішов.
 

‎Наче все вже вирішено.
 

‎Я різко сіла в машину й грюкнула дверима.
 

‎Серце билося занадто швидко.
 

‎Руки трохи тремтіли.
 

‎— Дурня… — прошепотіла я.
 

‎Але в голові вже крутилася лише одна думка:
 

‎а що, якщо він не бреше?..
 

‎