3.1

— Каміло… — він нахилився ближче, знизив голос.

 — Те, що ти бачиш — це не «привиди». Не в тому сенсі, як ти думаєш.

Я мовчала.

— Це душі, які не змогли піти далі. Неупокоєні.
Слово різонуло слух.

— Вони застрягли, — продовжив він тихо. — У моменті. У собі. У тому, що їх убило.

Я нервово всміхнулася.

— Чудово. Просто чудово.

Він не відреагував.

— Сядь, бо люди вважатимуть тебе божевільною, — сказав Радим так, щоб чула лише я. — Дослухай.

У якомусь дивному, ватяному шоці я підкорилася й сіла.

— Вони не завжди небезпечні, — спокійно сказав він. — Більшість — ні.

— Більшість?.. — я різко підняла на нього погляд.
Коротка пауза.

— Головне правило, — він проігнорував запитання. — не дай їм зрозуміти, що ти їх бачиш.

Усередині щось похололо.

— Чому?

Він нахилився ще ближче.

— Бо тоді вони почнуть бачити тебе.
Тиша.

Холод повільно сповз уздовж хребта.

— Чому я їх бачу? — голос зрадницьки затремтів.

 — Я… я все життя була скептиком. Це не може бути реальним.

Радим дивився спокійно.
Занадто спокійно.

— Не можу зараз пояснити.

Ніби йшлося про дрібницю.

У мені щось різко спалахнуло.

— Не можеш чи не хочеш?!

Він трохи нахилив голову, розглядаючи мене, наче вперше.

— Є різниця?

Мене затрясло.

— Є різниця, Радим. Ти псих. Навіщо втягнув мене в це?

Пауза.

— У мене є пропозиція.

Я завмерла.

— Ти звільнишся.

Я навіть не одразу зрозуміла.

— Ні. До чого тут моя робота? Ти взагалі чуєш, що я тобі кажу?

Він не здригнувся.

— Дослухай.

Його голос став холоднішим — і це відчулося шкірою.

Я стиснула пальці в кулак.

— Коли закінчиться відпустка — ти підеш з роботи. А зараз будеш працювати зі мною.

Я дивилася на нього, не кліпаючи.

— Це жарт?

— Ні.

— Я маю кинути роботу… щоб що? Бігати за мертвими?

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.

— Допомагати їм.

Мене накрила злість.
Тиха. Гаряча.

— Це безглуздя.

Я нахилилася вперед.

— Ти знав, що станеться. Ти мене втягнув.

Він мовчав.

І це було найгірше.

— І тепер що? — тихіше. — Думаєш, я просто погоджуся?

Радим теж нахилився ближче.

Занадто близько.

Його голос ковзнув майже шепотом:

— Ти вже втягнута, Каміло.

Серце різко вдарилося об ребра.

— І в тебе немає вибору.

Тиша. Довга. Тягуча.

Я дивилася на нього — і вперше була впевнена:
він небезпечніший за будь-яку примару.

— У мене все ще є всі шанси посадити тебе за ґрати.

— Ти цього не зробиш, — спокійно відповів він.

— Не будь таким упевненим.

— Без моєї допомоги ти не витримаєш і місяця.

— А ти без моєї не протягнеш і дня на волі.

Він тихо засміявся.

— Ми влипли разом, солоденька. Обирай: або ти загинеш, а я проведу кілька років за ґратами… або я на волі, а ти — жива і при здоровому глузді.

Його тон дратував.

Провокував.

Хотілося зробити щось навмисно неправильне.
Маленьку, але відчутну гидоту.

Я повільно підвелася.
Не відриваючи від нього погляду.

Обійшла столик — легко, майже граючись.

— Ти куди? — в його голосі з’явилася ледь вловима напруга. — Поїдемо разом. Нам ще багато чого обговорити.

Моя рука лягла на стіл.

Легко. Ніжно. Майже випадково.

Різкий рух — і склянка з напоєм полетіла на нього.

— Боже… вибач. Я така незграбна.

Він завмер.

Погляд — холодний. Темний.

Злий.

Напій розтікся по футболці, по штанах, липкими доріжками сповзав по шкірі.

Краплі торкнулися шиї, щоки, як вдало.

Я підійшла ближче.

Надто близько.

Він не відступив.

Я нахилилася до його обличчя, затримала погляд у його очах — і обережно, майже насмішливо, провела кінчиком язика по його щоці.

Ледь відчутно.

Повільно.

— Смачно.

Я посміхнулася.
І розвернулася.
Вийшла.

Крок.

Другий.

Я вже відчувала його погляд спиною.

Не минуло й кількох секунд — він рушив за мною.
Я обернулася, вже біля виходу:

— Е ні, дорогенький. У мою машину з мокрими штанами не можна.