3.0

Кафе «Посміхнись».
‎
‎Іронічна назва.
‎
‎Я зупинилася біля входу, дивлячись на вивіску.
‎
‎Яскраві жовті літери різали очі.
‎
‎Ніби насміхалися.
‎
‎Я зайшла всередину.
‎
‎Дзвінок над дверима тихо дзенькнув.
‎
‎Тепло. Запах кави. Люди.
‎
‎Звичайні.
‎
‎На секунду стало легше.
‎
‎Поки я не побачила його.
‎Радим сидів у дальньому кутку.
‎Спиною до стіни. Обличчям до входу.
‎Зручно.
‎
‎Контролює все.
‎
‎Він одразу підняв погляд.
‎Ніби знав, коли я зайду.
‎
‎На його губах з’явилася усмішка.
‎
‎Мене пересмикнуло.
‎
‎Я повільно підійшла і сіла навпроти.
‎
‎— Ти погано виглядаєш, — спокійно сказав він.
‎
‎Я різко всміхнулася.
‎
‎— Дякую. Це, мабуть, через галюцинації, які ти мені влаштував.
‎
‎Він тихо хмикнув.
‎
‎Ні заперечення.
‎
‎Ні здивування.
‎
‎Просто… ніби я сказала щось очікуване.
‎Це дратувало ще більше.
‎
‎— Ну? — я нахилилася вперед. — Що це було?
‎
‎Він не поспішав відповідати.
‎
‎Спочатку зробив ковток кави.
‎Повільно. Демонстративно.
‎Наче мав весь час світу.
‎
‎— не знаю, краще розкажи,як ти?— нарешті сказав він.
‎
‎Я стиснула зуби.
‎
‎— Не переводи тему.
‎
‎— Це не тема, Каміло.
‎
‎Його голос став тихішим.
‎
‎Серйознішим.
‎
‎— Це наслідок.
‎
‎У мене всередині щось холодно впало.
‎
‎— Наслідок чого?
‎
‎Він дивився прямо в очі.
‎
‎Не кліпаючи.
‎
‎— Того будинку.
‎
‎Пальці мимоволі стиснулися в кулак.
‎
‎— Ти мене туди відправив.
‎
‎— Ти сама пішла, я попереджав.
‎
‎— Не бреши мені!
‎
‎Кілька людей обернулися.
‎
‎Я знизила голос, але напруга нікуди не зникла.
‎
‎— Ти знав, що там щось не так.
‎
‎Він мовчав.
‎
‎І ця тиша сказала більше, ніж будь-які слова.
‎
‎Я відчула, як піднімається злість.
‎Гаряча. Гірка.
‎
‎— Ти знав… — тихіше сказала я.
‎
‎Він зітхнув.
‎
‎Ніби я втомила його.
‎
‎— Я підозрював.
‎
‎— ПІДОЗРЮВАВ?!
‎
‎Я різко вдарила долонею по столу.
‎Чашка дзенькнула.
‎
‎— Я тепер не можу нормально жити! Я бачу їх усюди!
‎
‎Люди знову озирнулися.
‎
‎Радим навіть не здригнувся.
‎
‎Лише трохи нахилив голову.
‎
‎Розглядав мене.
‎
‎Як щось… цікаве.
‎
‎— Опиши.
‎
‎Я завмерла.
‎
‎— Що?
‎
‎— Кого ти бачиш.
‎
‎Його тон був рівний.
‎
‎Холодний.
‎
‎Ні краплі співчуття.
‎
‎Мене це розлютило ще більше.
‎
‎— Чоловік із зламаною шиєю. Жінка вся в крові. Дитина без тіні.
‎
‎Я замовкла.
‎
‎Бо тільки зараз зрозуміла, як це звучить.
‎
‎Божевільно.
‎
‎Радим кивнув.
‎
‎Ніби почув саме те, що хотів.
‎
‎— Вони прив’язані, — тихо сказав він. — До місця. До моменту. До смерті.
‎
‎У мене пересохло в горлі.
‎
‎— Я не хочу цього чути.
‎
‎— Але ти вже це бачиш.
‎
‎Я різко піднялася.
‎
‎Стілець скрипнув по підлозі.
‎
‎— Ні. Досить. Я не граю в це.
‎
‎Я вже розвернулася, щоб піти, коли він сказав:
‎
‎— Ти теж тепер прив’язана.
‎
‎Я завмерла.
‎
‎Повільно обернулася.
‎
‎— Що ти сказав?
‎
‎Він дивився спокійно.
‎
‎Занадто спокійно.
‎
‎— Ти була там, Каміло. У потрібний момент, у місці ,яке не мало привернути вашу увагу.
‎
‎— І що?
‎
‎Серце почало битися швидше.
‎Неприємно.
‎
‎Наче щось наближалося.
‎
‎— Іноді достатньо просто… побачити.
‎
‎Тиша між нами стала густою.
‎
‎В’язкою.
‎
‎— Ти зараз серйозно? — мій голос зірвався. — Я просто подивилася і тепер що? Проклята?!
‎
‎Він ледь усміхнувся.
‎
‎І ця усмішка була гіршою за будь-яку відповідь.
‎
‎— Я ж казав тобі не ходити знов.
‎
‎У мене всередині все стиснулося.
‎
‎— Ти… — я зробила крок до нього. — Ти спеціально.
‎
‎Він не відвів погляду.
‎
‎— Можливо.
‎
‎Це слово вдарило сильніше за крик.
‎
‎Я дивилася на нього — і вперше по-справжньому відчула страх.
‎
‎Не перед примарами.
‎
‎Перед ним.
‎
‎— Навіщо?.. — тихо.
‎
‎Радим нахилився вперед.
‎Його голос став майже шепотом.
‎
‎— Бо ти єдина, хто мені потрібна.
‎
‎Холод пройшовся по спині.
‎
‎— навіщо!?!
‎
‎Він усміхнувся.
‎
‎— Побачити їх… і не зламатися одразу, це сильно, ти молодець.
‎
‎Мені стало по-справжньому страшно.
‎
‎— Я ламаюся, Радим.
‎
‎— Ні, — спокійно відповів він. — Ти  починаєш звикати.
‎
‎Тиша.
‎
‎Люди говорили. Сміялися. Пили каву.
‎Світ жив.
‎
‎Ніби нічого не відбувається.
‎
‎А я дивилася на нього — і розуміла:
‎це тільки початок.